Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Аж ось на ліжку щось ворухнулося — ледь-ледь, однак усі здригнулися. Лікар Букман тривожно нахилився вперед.
Знову порух. Велика рука, занадто біла й м’яка для руки злидаря, сіпнулася… І повільно піднялася до голови.
Вона обмацала пов’язку, але не судомно, не машинально, а рухом, настільки явно свідомим, що навіть лікар Букман затамував подих. Потім очі хворого повільно розплющилися.
— Обережно! Обережно! — почувся голос, що здався Гретель дуже дивним. — Підсуньте цей мат вище, хлопці! А тепер кидайте на нього глину. Вода швидко піднімається… Час не чекає…
Тітонька Брінкер кинулася вперед, як молода пантер, схопила чоловіка за руки й, схилившись над ним, заридала.
— Раффе! Раффе, любий, скажи щось!
— Це ти, Мейтьє? — запитав він слабким голосом. — А я спав… Здається, я поранений… Де ж маленький Ганс?
— Я тут, батьку! — крикнув Ганс, ледве не збожеволівши від радості.
Але лікар зупинив його.
— Він упізнає нас! — кричала тітонька Брінкер. — Великий Боже, він нас упізнає! Гретель, Гретель, ходи сюди, поглянь на батька!
Марно лікар повторював: «Замовкніть!» — і не пускав їх до ліжка: він не міг нікого стримати.
Ганс і тітонька Брінкер, сміючись і плачучи, не відривалися від того, хто нарешті прокинувся. Гретель мовчала, але дивилася на всіх радісними, здивованими очима. Батько знову заговорив слабким голосом:
— А що, манюня спить, Мейтьє?
— Манюня! — повторила тітонька Брінкер. — О Гретель! Це він про тебе говорить! Він і Ганса називає «маленьким Гансом»! Десять років проспати! О мейнгеєре, ви врятували всіх нас! Він десять років нічого не усвідомлював! Діти, що ж ви не дякуєте меєстеру?
Добра жінка не тямилася від радості.
Лікар Букман мовчав; але, зустрівшись із нею очима, підняв руку вгору. Тітонька Брінкер зрозуміла його; зрозуміли й діти. Всі втрьох стали навколішки біля ліжка. Тітонька Брінкер мовчки тримала чоловіка за руку. Лікар Букман схилив голову; його асистент стояв до них спиною біля комина.
— Чому ви молитеся? — пробурмотів батько, глянувши на дружину й дітей, коли вони встали з колін. — Хіба сьогодні свято?
Ні, день був буденний. Але дружина його нахилила голову — говорити вона не могла.
— Тоді треба прочитати Розділ… — повільно, важко виговорив Рафф Брінкер. — Не знаю, що зі мною… Я дуже слабкий. Нехай пастор прочитає.
Гретель зняла велику голландську Біблію з різьбленої полиці. Лікар Букман, трохи збентежений тим, що він здався пастором, кашлянув і передав книгу своєму асистентові.
— Читайте вже! — буркнув він. — Треба всіх утихомирити, а то хворий помре.
Коли розділ із Біблії дочитали, тітонька Брінкер зробила якийсь таємничий знак, даючи цим зрозуміти, що її чоловік впав у забуття.
— Ну, юфроу, — сказав лікар напівголосно, надягаючи свої товсті вовняні рукавички, — слід дотримуватися цілковитої тиші. Розумієте? Випадок воістину винятковий. Завтра я знову заїду. Сьогодні не давайте хворому їсти. — І, квапливо поклонившись, вони із асистентом вийшли.
Його розкішна карета стояла неподалік. Кучер повільно водив коней туди-сюди по каналу майже увесь час, протягом якого лікар пробув у будинку.
Ганс також вийшов.
— Хай Господь благословить вас, мейнгеєре! — сказав він, червоніючи й тремтячи всім тілом. — Я ніколи не зможу відплатити вам, але якщо…
— Ні, зможеш! — різко перебив його лікар. — Зможеш, якщо поводитимешся розумно, коли хворий знову прокинеться. Адже таким гамором і пхиканням навіть здорову людину можна запросто звести в могилу, а людину на межі життя і смерті й поготів. Хочеш, щоб твій батько одужав, — утихомир жіноцтво.
І, не додавши більше жодного слова, лікар Букман пішов до своєї карети, а Ганс стояв мов укопаний, широко розплющивши очі.
Того дня Гільда одержала сувору догану за те, що спізнилася до школи після великої перерви і погано відповідала на уроці.
Вона стояла біля будиночка, поки не почула, як тітонька Брінкер засміялася, а Ганс крикнув: «Я тут, тату!» — і тільки тоді пішла до школи. Не дивно, що вона пропустила урок! І як могла вона вивчити напам’ять довгий ряд латинських дієслів, якщо її серцю не було до них жодної справи і воно безперестану повторювало: «О, як добре! Як добре!».
Розділ XXXV
Кістки та язики
Дивна річ — кістки. Здавалося б, вони нічого не можуть знати про шкільні справи, — але ні: виявляється, знають. Навіть кістки Якоба Поота, хоча вони таїлися десь дуже глибоко в його гладкому тілі, чуйно озивалися, коли йшлося про заняття в школі.
Вранці після повернення Якоба вони жорстоко нили й при кожному ударі шкільного дзвоника впивалися в нього, немов хотіли сказати: «Хапай цього дзвінка за язика! А то буде непереливки!» І навпаки, після уроків кістки притихли й навіть начебто заснули серед своїх жирових подушок.
Кістки інших хлопчиків поводилися так само; але тут немає нічого дивного: адже вони були не так глибоко заховані, як кістки Якоба, і, природно, мали краще розбиратися в усьому, що відбувається у світі. Особливо це стосувалося кісток Людвіга: вони перебували чи не під самісінькою шкірою і були найчуйнішими кістками на світі. Варто було тихенько покласти перед Людвігом граматику з позначеним у ній довгим уроком, як хитра кістка в нього над очима починала негайно боліти, та ще й як! А досить було послати його на горище за грілкою для ніг — кістки одразу ж нагадували йому, що він «так стомився»! Зате коли його просили сходити в кондитерську (за цілу милю від будинку) — то аж бігом! — і жодна його кісточка навіть не натякала на втому.
Довідавшись про все це, ви не здивуєтеся, якщо я скажу вам, що цього дня наші п’ятеро хлопчиків більше за інших раділи з приводу закінчення уроків, коли діти юрбою сипонули зі школи.
Пітер був дуже задоволений. Він довідався від Гільди про те, як сміялася тітонька Брінкер і як радів Ганс, і йому не потрібно було інших доказів того, що Рафф Брінкер одужає. Втім, ця новина вже поширилася всіма вулицями на багато миль навколо. Люди, які раніше нітрохи не цікавилися Брінкерами, а якщо й говорили про них, то лише презирливо посміхаючись або з удаваним співчуттям знизуючи плечима, — тепер виявляли неабияку обізнаність в історії цієї родини в усіх подробицях. Безліч безглуздих пліток передавалося з уст в уста.
Того дня схвильована Гільда зупинилася перемовитися з лікарським погоничем, який, стоячи біля коней, бив себе в груди і розтирав долоні. Добре серце Гільди аж защеміло. Вона не могла байдуже пройти повз цю людину зі стомленим обличчям і не втішити його словами, що лікар, імовірно, незабаром вийде. Вона навіть натякнула йому про свої припущення — тільки припущення, — що відбулося чудесне зцілення: до божевільного повернувся розум. Більше того, вона твердо впевнена, що повернувся: адже вона чула сміх його вдови… Ні, не вдови, звичайно, — дружини… А сам хворий живий-живісінький і, мабуть, навіть сидить тепер на ліжку й розмовляє не гірше за адвоката. Словом, Гільда не могла стриматися і усвідомлювала це, але не вважала, що в чомусь винна. Бо ж так приємно передавати радісні або неймовірні новини!
Вона легко побігла каналом, знову і знову розповідаючи новину мало не всім у школі.
Тим часом з каретою порівнявся Янсзон Кольп, який біг на ковзанах. Звичайно, він почав кривлятися і крикнув щось зухвале погоничеві, який дивився на нього із млявим презирством. Для Янсзона це означало те саме, що й запрошення підійти ближче. Погонич уже сидів на козлах і, підбираючи віжки, кричав на коней.
Янсзон покликав його:
— Слухай! Що діється в «будинку ідіота»? Твій хазяїн там?
Погонич таємниче кивнув.
— Ф’ю-ю! — свиснув Янсзон, підкочуючи ближче. — Старий Брінкер віддав Богові душу?
