Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Міс Мінчін сполошилася. Цей випадок збурив несподівані припущення в її меркантильній голові. А чи не припустилася вона помилки, чи не має ця нікому не потрібна дитина якогось ексцентричного покровителя за спиною — може, хтось із родичів, про яких вона раніше не чула, раптово вийшов на її слід, і вирішив допомагати в такий незвичний, дивакуватий спосіб? Родичі й справді подеколи бувають дивними — особливо старі багаті дядьки-холостяки, котрі до пуття не знають, як дбати про дитину. Такий чоловік, без сумніву, надав би перевагу тому, щоб приглядати за своєю юною підопічною на відстані. Проте дядечко-холостяк, найімовірніше, виявиться норовливим і нестриманим, особливо якщо йому перечитимуть. Було б дуже неприємно, якби він довідався, чому Сара одягнута в такий зношений одяг, чому вона недоїдає і важко працює. Міс Мінчін відчула себе дуже незручно і кинула косий погляд на Сару.
— Ну що ж, — сказала вона тоном, яким не зверталась до дівчинки з часу звістки про смерть її батька, — хтось тобою опікується. Якщо вже все це прислали і ти отримала новий одяг, то можеш піднятись і перевдягнутися, щоб виглядати як належить. Коли переодягнешся, можеш спуститись униз і повчити уроки в класній кімнаті. На сьогодні доручень більше не буде.
Десь через півгодини, коли відчинилися двері класної кімнати і зайшла Сара, усі вихованки пансіонату були ошелешені.
— Оце так! — вирвалось у Джессі, й вона штурхнула Лавінію ліктем. — Лишень поглянь на Принцесу Сару!
На Сару дивилися всі, а коли її побачила Лавінія, то миттю почервоніла.
Без сумніву, це була Принцеса Сара. Вона не виглядала так давно, ще з тих днів, коли й справді була принцесою. Дівчинка вже не здавалась тією Сарою, що спускалася сходами біля чорного входу кілька годин тому. Тепер вона була вбрана в сукню точнісінько таку, як ті, що колись викликали заздрість Лавінії. Сукня була чудово пошита, мала глибокий, насичений теплий колір. Ніжки взуті у пару добірних черевиків — таких, якими колись захоплювалась Джессі. А волосся — густі локони, що зазвичай вільно спадали на чоло й робили дівчинку схожою на поні, — було підняте і перехоплене стрічкою.
— Може, хтось лишив їй спадок, — прошепотіла Джессі. — Я завжди казала, що в Сари є якась таємниця. Недарма ж вона така дивна.
— Мабуть, знову з’явились якісь діамантові копальні, — ядуче сказала Лавінія. — Не будь дурною, не витріщайся так на неї!
— Саро, — зненацька пролунав низький голос міс Мінчін, — ідіть сюди. Сідайте!
І доки всі вихованки у класній кімнаті витріщалися, штурхали одна одну ліктиками й навіть не намагалися приховати цікавості, Сара перейшла на своє колишнє почесне місце і знову схилила голову над книгами.
Цієї ночі, піднявшись до кімнати й ситно повечерявши разом з Беккі, дівчинка сиділа й довго задумливо дивилась на вогонь.
— Ви щось придумуєте в голові, міс? — шанобливо поцікавилась Беккі.
Коли Сара мовчки сиділа й замріяними очима дивилась на жаринки, зазвичай це означало, що вона вигадує щось новеньке. Та цього разу все було по-іншому, тож дівчинка похитала головою.
— Ні, — відповіла вона. — Я думаю, що мені робити.
Беккі знову уважно поглянула на Сару. Її сповнювала якась особлива повага до всього, що Сара робила чи казала.
— Я не можу не думати про свого друга, — пояснила Сара. — Якщо він хоче зберегти свою таємницю, було б невиховано пробувати дізнатись про те, хто він. Але ж мені так кортить сказати, яка я йому вдячна! Якою щасливою він мене зробив! Добрим людям завжди слід знати, що вони зробили когось щасливим. Це навіть важливіше, ніж просто подяка. Як би я хотіла… Дуже хотіла би…
Вона замовкла на півслові, бо раптом наштовхнулась поглядом на предмет, що стояв на столі. Ця річ з’явилась у кімнаті два дні тому — маленька скринька для письма, де лежали папір, конверти, ручки та чорнило.
— Звісно! — вигукнула дівчинка. — Чому я раніше не додумалась!
Вона підвелась, підійшла до столу і принесла скриньку до вогню.
— Я можу написати йому, — втішено мовила вона, — і залишити листа на столі. Може, людина, яка забирає посуд, візьме й листа. Я не буду ні про що запитувати. Та впевнена — мій друг не заперечуватиме, якщо я йому подякую.
Тож Сара написала листа. Ось про що в ньому йшлося:
«Сподіваюсь, моє бажання написати не здасться Вам неввічливим. Адже Ви волієте не відкривати себе — лишити все у таємниці. Прошу, не думайте, ніби я хочу втрутитись або щось вивідати. Усе, чого я прагну, — це подякувати Вам за доброту, яку Ви виявляєте, — неземну доброту. Дякую за те, що перетворили моє життя на казку. Я щаслива і без міри вдячна Вам — так само, як і Беккі. Вона теж хоче подякувати, адже все, що Ви робите, тішить і її. Ми були такими самотніми, замерзлими й голодними, а зараз… Щиро дякуємо за все, що Ви для нас зробили. Дозвольте просто сказати ці слова. Мені здається, я повинна їх сказати. Дякуємо… Дякуємо… ДЯКУЄМО!
Дівчинка з горища».
Наступного ранку вона лишила листа на столику, а ввечері його там уже не було. Вона знала, що Чарівник отримав послання, і була від того щаслива.
Сара читала Беккі одну зі своїх нових книг перед сном, аж раптом почула дивний звук, що долинав від вікна. Відірвавши очі від сторінки, вона помітила: Беккі теж щось почулось, адже вона підвела голову і стурбовано прислухалася.
— Там є щось, міс, — прошепотіла Беккі.
— Так, — повільно відповіла Сара. — Звук такий, наче це кіт… Хоче сюди залізти.
Вона підвелась зі стільця і підійшла до віконця. Дивний звук, схожий на шкряботіння, справді долинав звідти. Сарі дещо пригадалось, і вона засміялася. Одного разу на горище вже пробиралась непрохана гостя. Дівчинка бачила її сьогодні — вона сумно сиділа на столі, визираючи крізь вікно в будинку індійського джентльмена.
— Думаю, — прошепотіла Сара радісним голоском, — це може бути мавпочка. Певно, вона хоче пробратися до нас. Як би мені цього хотілось!
Вона вилізла на стілець і зацікавлено визирнула крізь віконце. Цілий день ішов сніг, і на кучугурі просто біля вікна скоцюбилась крихітна фігурка — вона страшенно тремтіла, а маленьке чорне личко жалібно скривилося, коли з’явилась дівчинка.
— Це мавпочка! — вигукнула Сара. — Вона вибралась назовні крізь ласкарове вікно і прийшла на світло.
Беккі підбігла ближче.
— Ви її впустите, міс? — запитала Беккі.
— Звісно, — радісно відповіла Сара. — Надворі надто холодно для мавпочок. Вони — чутливі створіння. Я спробую заманити її.
Вона обережно висунула руку назовні й заходилася вмовляти бешкетницю спокійним голосом — саме так Сара розмовляла з горобцями й Мельхиседеком, ніби й сама була дружньою тваринкою.
— Ходи сюди, мила мавпочко, — казала вона. — Я тебе не скривджу.
Мавпочка знала, що її не скривдять. Вона зрозуміла це ще до того, як протягнула дівчинці свою м’яку лапку й залізла на її руку. Мавпочка знала, якими бувають привітні людські руки, завдяки Рам Дассу, — і цього разу відчуття були такими ж. Мавпочка дозволила затягнути себе крізь віконце й опинилась на руках, що гріли її в дружніх обіймах. Дівчинка дивилась на личко маленької утікачки й наспівно примовляла:
— Хороша мавпочка! Хороша мавпочка! — і потім поцілувала її в маківку. — Ох, як же я люблю маленьких тваринок!
Мавпочка, без сумніву, зраділа, опинившись біля вогню. Коли Сара присіла, тримаючи її на руках, вона почала розглядати обох дівчаток поглядом, у якому поєдналися цікавість і вдячність.
— Вона така негарна, правда, міс? — сказала Беккі.
— Виглядає, наче потворна дитинка, — засміялася Сара. — Ти вже вибач нам, мавпочко. Добре, що ти — не дитинка. Інакше матуся не змогла б тобою пишатись, і ніхто б не наважився сказати, що ти схожа на когось із родичів. Ох, як же ти мені подобаєшся!
Сара відкинулась на спинку стільця і задумалась.
— А може, вона й сама не рада, що така потворна, — мовила дівчинка. — Може, вона весь час про це думає. Цікаво, чи вміє вона думати? Мавпочко, моя радосте, ти вмієш думати?
