Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.

— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.

— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.

— Ти, дівчино, гостра нівроку.

— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.

— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.

— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?

— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?

— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.

— Тоді ми трактором приїдемо.

— То друге діло.

— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. «Славні, і прості, прості… наче брати».

— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.

— Марко Лебедев. З Поволжя.

— Давно у нас живете?

— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.

— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.

— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.

— Зате в майбутньому не будеш.

— Вже заглянули в мою судьбу?

— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.

— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?

— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло… То комсомольський квиток у руці?

— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.

— Так загубити можна.

— Не загублю. А ви де свій носите?

— Біля серця.

— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.

Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.

— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?

— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.

— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.

— Софіє…

— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.

— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.

— Дівчата, вам не боязко іти додому?

— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?

— Звикли.

— Вовки не нападають?

— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.

— Як живеться вам?

— Добре, дівчино. Краще за всіх.

— І завжди так було?

— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися… Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.

— Спасибі, прийдемо.

— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.

— Прилітайте.

— По хлібозаготівлі ваше село не перше.

— Зате й не останнє.

— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.

— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.

По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.

Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.

— Які вони хороші, хлопці наші, — задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.

— Справді, Югино, — підтримує її Василина.

— Особливо тракторист, — з перебільшеною згодою киває головою Софія. — Такий хороший… і зразу кермо довіряє.

— Софіє…

— Життя нове будують, — продовжує Югина. — Відстали ми від них. Наздоганяти треба.

— Югинко, чим же ми наздоженемо їх? — довірливо тягнеться Василина до подруги.

— Усім, чим зможемо. Нам тепер очі відкрили, скільки ми можемо зробити. Я в созі буду працювати, невтомно…

— А я з татом слідкуватиму, щоб ніяка погань наші ліси не обкрадала. І посадку сама засаджу… найкращими деревами… Югино, це теж комсомольська робота?

— Тоді я за Варчуком прослідкую. Дізнаюся, куди він хліб заховав. Пам'ятаєте, дівчата, слова Леніна: «Боротьба за хліб — боротьба за соціалізм…» Кінчиться мій строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? — присмиріла Софія.

На дорозі забовванів віз. Дівчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром під'їхала підвода, і подруги зраділи, побачивши Мірошниченка і Бондаря, з гомоном і сміхом кинулися до них.

— Вітаю вас, наша зміна, — сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. — Достойними будьте високого звання… Ростіть великими, мужніми, правдивими, красивими.

— Спасибі, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночі?

— За вами, опівночниці, — усміхнувся.

— Свирид Яковлевич затурбувався: де наші діти забарилися? От і виїхали зустрічати вас, — пояснює Іван Тимофійович Югині.

Дівчина ласкавим і вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мірошниченка.

Віз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися ліси, переміщуючи тіні й проміння.

— Заспіваємо, діти? — примружився Мірошниченко.

— Заспіваємо, Свириде Яковлевичу, — зразу ж, не соромлячись, обізвалася Василина. її дівчата за голос дивовижної краси прозвали лісовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечірню прохолоду, молодий порив підхопив пісню на крила і покотив у ліси, і, наче луна, її почали наздоганяти мужні затверділі голоси.

XXV

— За Івана Тимофійовича! За Івана Тимофійовича голосую! — прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнір. Не просячи слова, підійшов до столу і, не звертаючи ніякої уваги на президію, заговорив голосно і впевнено:

— Хто з нас товариша Бондаря не знає? І ми знаємо, і комсомолята знають, — підвівся навшпиньки і обвів зором всю молодь, що сиділа в глибині сельбуду. — В імперіалістичну Бондар німців бив, у громадянську — з контрреволюційними гадами боровся, він і життя по-новому, по-новому розуміє. От візьму я просте діло — образи. Яка Марійка не завзята баба, та в світлиці вже нема ні одної, ні одної ікони.

Правда, — очі в Кушніра бризнули сміхом, — тут і я допоміг Івану Тимофійовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома…

— Степане, досить! — попросив Іван Тимофійович з президії.

— Дали чоловікові слово — хай говорить, — озвався чийсь жартівливий голос.

— Правильно, товариші. Бондар ніколи мені висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзі з ним. Ініціативу вбиває.

— Якими слівцями кидає!

— Аякже. Газету я спочатку читаю, а потім курю. А ти, Полікарпе, спочатку куриш, а потім… Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати відцурайся. «Я тобі їсти не дам, я тобі жити не дам, безбожнику!» — кричить Марійка і вибігає з світлиці.

— Та покинь, Степане.

— Еге, так і покину. Товаришу голово, призвіть до порядку недисциплінованого члена президії товариша Бондаря… Діло ж виходить таке: перед святами Марійка познімала образи, вимастила стіни і, поки зібралася знову вішати своїх бороданів, Іван Тимофійович вльот приспособився оздобити світлицю портретами і картинами. От і почалась між хазяїном і хазяйкою дискусія. Коли б не я, воно б і до рогачів дійшло… Вибігла Марійка, а Іван Тимофійович відкрив вікно, підійшов до образів, що один на одному стосом лежали, і каже: «Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвір. Заодно вже хай відлементує». Дурний, — кажу я йому…