Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
– Галино Олексіївно,- схопила її за руки Ліна,- діти часто згадують Ясика, особливо Катя. Але вони самі не знають, де він подівся і ще багато малих дітей. А я певна,- сказала вона поволі,- що я бачила його остання з наших. – І вона розповіла про ізолятор в притулку, де вона мила підлогу і де лежав хворий синьоокий хлопчик Ясик, якого називали Гансом.
Вона розказала все, що знала про фрау Фогель.
Ох, це все було куди складніше, ніж навести порядки в будинку для обдарованих, ніж допомогти будинку для глухонімих! Депутат міськради була в розпачі, але назрівали деякі плани. Адже є відділи репатріації – перш за все перевірити там! А прізвище, рік, місце народження тепер уже можна було встановити за допомогою дітей з цього будинку.
«Ні, ні, Радянська влада не дасть їм загинути»,- подумала Галина Олексіївна словами Олі.
От і Ліна тепер шукатиме батька.
Дівчата лягли разом на Таниному ліжку. Їм, звичайно, мало буде однієї ночі, щоб розповісти все одна одній, але Ліна намагалася розповісти не так про події, як про свої переживання, про своє ставлення, щоб Таня все зрозуміла і повірила їй. Повірила. Оце головне, оце те, що мучило її всі роки. Таня мусить повірити, як вірить їй Марина Петрівна, як вірять діти: Леночка, Катя, Льоня.
Але ж діти бачили її там… вони не можуть не вірити, у них було таке ж саме життя і такі ж самісінькі страждання!
А Таня, може, уявляє собі все зовсім інакшим.
Льова, Золя, Килинка і дівчата з барака № 5, фрау Еллі, Отто. Він, мабуть, теж загинув, як і лікар, в гестапо, як і Наш Льова. Діти, дитбудинок… Вітя Таращанський.
Еге ж, Вітя… Про нього теж розповідає Ліна і раптом питає:
– Таню, ти давно в комсомолі?
– З 1943-го року,- каже Таня.
І Ліна, не чекаючи такого ж запитання від Тані, каже сумно:
– А я ні. Як ти думаєш, мене приймуть коли-небудь?
– Обов'язково,- впевнено каже Таня,- однаково ж ти трималася, як належить радянській дівчині. Я рада, я така рада цьому… – додає вона з почуттям.
Ліна присовується ще ближче до неї. Яка вона щаслива зараз. Таня, можливо, й не розуміє цього. Наче нема вже між ними цих страшних років розлуки, і Ліна каже зовсім іншим тоном, так як колись, коли повіряли одна одній свої таємниці над Дніпром, під старим каштаном.
– А ти знаєш, я навіть не знала, чи маю я право писати Віті.
– Звичайно, маєш,- так само переконливо мовила Таня. – Я певна, чим більше він знатиме тебе і про тебе, тим більше віритиме.
– Як дивно,- сказала Ліна. – Мені здається, життя тільки-но починається…
Вони, нарешті, заснули…
А Галина Олексіївна ще після того довго не спала… …Скільки буде ще таких несподіваних зустрічей, радості і горя. І раптом Галина Олексіївна глянула на сонного Андрійка і подумала:
«А хтось же й останній дочекається, буде ж хтось останній, до якого повернеться загублений. Що ж, я ладна була б бути останньою… тільки б дочекатися…
А вони… хай вони всі швидше зустрінуться, батьки з дітьми і діти з батьками… і ніколи, ніколи щоб більше не було війни…».
Тоня і Світланка
Тоню лікар поставив з дітьми праворуч, а Світланку ліворуч.
– Я з Світланкою,- сказала тихо Тоня.
– Ми з Тонею вдвох! – повторила стурбовано Світланка.
– Ви й будете завжди вдвох, – промовила Марина Петрівна. – Але ж зараз Тоні треба лікуватися. Ти ж бачиш, Світланко, яка Тоня худенька. Ти ж не хочеш, щоб вона зовсім захворіла і щоб її одправили: до лікарні.
– Не хочу, щоб захворіла,- перелякано прошепотіла Світланка.
– Так от – щоб вона не захворіла, її тепер одправлять до санаторію.
– А Світланку? – спитала Тоня, і її худеньке смагляве личко витяглося, і темні очі зробилися ще більшими.
Марина Петрівна обняла їх обох – і Світланку, і Тоню – і сказала ласкаво:
– Світлана у нас, дякувати долі, нівроку. Ми її і тут оздоровимо, а Тоні потрібно море, санаторій. Та ви не журіться, дівчатка. Адже це лише на півтора місяця. Ви писатимете одна одній. Тоня все докладно опише, яке море, який пляж, назбирає там камінців, черепашок на березі, привезе нам усім в подарунок. От бачите, Зіночка й Орися теж їдуть, а Лена лише радіє за них.
Після огляду лікаря Тоня і Світланка ходили до пізнього вечора, міцно обнявшися, і ніхто не підсміювався з них. Адже всі знали їхню пристрасну дружбу.
– Я тобі залишу мої білі банти в коси, – казала Тоня. Вона не знала, чим ще втішити подругу. На її думку, треба було б скоріше Світланку послати. Світланка менша, вона така весела, привітна з усіма, а от вона, Тоня, поїде, а Світланка лишиться.
Але й Світланчине серце було вщерть повнісіньке самопожертвою.
– Там вони тобі будуть потрібніші, – сказала вона схлипуючи. – Ти й мої забери.
– Ти тепер дружитимеш, напевне, з Надею? – спитала ревниво Тоня.
– Ні, я тепер ні з ким не дружитиму, поки ти не приїдеш. Але хай хто-небудь спить на твоєму ліжку, поряд зі мною. А то коли воно буде порожнє, мені буде страшно.
Тоню наче щось вкололо. Вона справді була дуже ревнивим другом. Та вона враз уявила, що Світланка вночі боятиметься і, може, плакатиме, а всі спатимуть, і ніхто не почує. Світланка запитливо дивилася своїми блакитними очима, чекаючи дозволу. Але Тоня цілком миролюбно сказала:
– Хай Надя спить.
Після вечері, коли всі лягали спати, Тоня, як завжди, дбайливо укрила Світланку великою ковдрою – «закутушкала». Це слово лишилося ще від мами, і Світланка, вже напівсонна, усміхнулася.
Так уже повелося з давніх-давен, з того самісінького вечора, коли вони, зустрівшись, мало не звалили одна одну додолу, і з того часу ніколи не розлучалися. Тоді вони вперше лягли поряд і Тоня дбайливо натягла якесь ганчір'я на Світланку.
Зустрілися вони куди раніше, але не пам'ятали одна одної, просто не помічали в юрбі дітей. Адже вони були зовсім маленькими, коли фашисти загнали тисячі родин за колючий дріт у Вітебську, а потім відвезли далеко-далеко в запечатаному вагоні. Тоні минав лише четвертий рік, коли забрали її з матір'ю, братиком і сестричкою.
У тому ж вагоні їхала і Світланка, трохи менша за Тоню. Тоня тулилася до худих колін матері, а Світланку тримала на руках молода перелякана жінка.
Перші дні діти голосно плакали, вартові кричали, били прикладами старших хлопчиків і дівчаток, матері затуляли руками дитячі ротики, віддавали свої пайки вонючої бурди з червою, яку називали «зуппе», ділили між малечею шкоринки хліба з тирсою. Але діти плакали – від постійного голоду, тільки все тихше, тихше.
Вони скиглили і скавучали, не в силі були підняти голосу і вмирали, наче танули на очах. Померли молодший братик і старша сестричка Тоні, їх вартові викинули на ходу з вікна вагона. А мати притулила до своїх висохлих грудей Тоню, зціпила зуби, щоб не кричати, і тільки сльози дощем лилися на брудне темне личко Тоні і лишали на ньому смуги.
Вони опинилися знову в концтаборі, брудні, голодні, обідрані, побиті. Ще й у Вітебську дорослих нещадно били, допитуючися, хто з партизанських родин і де партизани. А тут, в Аушвіці (діти вже потім дізналися про назву табору), били всі, і наглядачі, і наглядачки, навіть важко сказати за що. Гляне яка жінка не так, і вже над нею здіймається гумовий канчук.
Вранці, в полудень і ввечері вистроювали всіх на плац для перевірки, і всі стояли години три, незважаючи ні на яку погоду – чи дощ, чи вітер, чи сніг. І Тоня мусила стояти, і Світланка, і навіть ще меншенькі, бо були матері, які мусили тримати на руках немовлят, а півторарічна дитина стояла, тримаючися за лахміття, яке колись було халатом.
Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.
– Не дам! Не дам! – шепотіла Тонина мати.
– Не дам! Не дам! – кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:
– Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.
