Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.
— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.
— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його кували, — дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! — каже дядько Себастіян.
— Чого ж це мушу?
— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастіян.
— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це діло.
— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато…
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…
— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.
— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?
— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
— Завтра? — аж не віриться мені.
— Атож. Одягайся тепліше.
—Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
— Чим це ти напакував торбу?
— Варениками — і для вас, і для мене. Покуштуйте.
— А ти куштував?
— Ще ні.
— То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
— Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
— Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
— Не так-то й скоро.
— Та вже циган продав кожуха, — сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
— Хочу!
— Тоді візьмемо ліворуч.
Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.
— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.
— Ой, гарно як! — щипаю кілька промерзлих кетягів калини. — І де її стільки взялося?
— Де? — задумався, спохмурнів дядько Себастіян. — Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата — у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:
— І ви, значиться, приїхали ламати калину?
— А ви її ламаєте?
— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
— Простуду лікуєте нею?
— Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші — навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на «ти»:
— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
— Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькі, присмоктані уста. — За що мені така сіпанина?
— Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
— Маю.
— Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
— А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
— Хіба ж не видно?!
— Та видно. З Літина чи Вінниці?
— З Вінниці.
