Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗

— Скільки важить цей Врубель [6]?

— П’ять, щонайбільше шість кілограмів, — відповів троглодит, прозваний Піжоном.

Через півхвилини Казика міцно прив’язали до груші. І аж тепер, змушений стояти по стойці струнко, торкаючись головою, спиною і п’ятами шерехатої кори, Казик здобувся на зухвале запитання:

— Чого ви від мене хочете, харцизяки? Вирішили показати мені ваші троглодитські методи? Чим хизуєтесь? Шестеро на одного?

Капітан Антось спокійно вислухав ці провокаційні вигуки і замість відповіді підніс руку, даючи знак, що Піжон може діяти. Піжон вийняв носовичок і, обгорнувши ним руку, почав рвати кропиву. Нарвавши величенький жмуток, він повільно, величною ходою наблизився до Казика.

— Стривай, — зупинив його капітан, — може, обійдемось без екзекуції. Може, наш любий друг уже зрозумів, що будь-який опір для нього — безглуздя. Бо кожна собака в місті гавкає, що великий Горобець із племені Справедливих не позбавлений кебети в голові.

— Розв’яжіть мене! — крикнув Врубель. — Я не маю часу на ваші дурні забавки. Здоровим бельбасам закортіло погратися в індіанців?

— Ну звичайно, — усміхнувся капітан, — ми розв’яжемо тебе. Але спершу ти повинен розказати про одну дрібничку. А коли вже ти завів мову про індіанців, то дозволю тобі зауважити, що це якраз шмаркачі із Спілки Справедливих полюбляють індіанські пригоди. Сьогодні вночі любі малята з першого «А» вдерлися до табору ворожого племені і вкрали багато цінних речей. І тепер, мій любий Врубелю, гордосте шанованого міста, що стоїть над Вєпжем, грозо блідолицих… дурна мавпо з ослячими вухами, боягузе, яких світ не бачив, нещасний мамин мазунчику, паскудний злодюго, — кажи, де ви заховали наше спорядження?

— Яке спорядження? — спитав Казик, не зводячи очей зі жмутку кропиви, яким розмахував Піжон.

— Наше… наше, любий Врубелю… — сказав капітан Антось з такою грізною міною, ніби оголошував Казикові вирок про довічну каторгу. — Ми знаємо, чиїх рук це діло. Кажи, заяча душе, кажи, осляче поріддя… де наше спорядження? Де наші рюкзаки — воно лежало в них?

— Не бачив я ваших рюкзаків.

— Допоможи йому, — мовив капітан до Піжона. — Хай йому трохи проясніє в голові.

— Геть від мене! В тюрмі зогниєте! Будете висіти на шибениці! — якнайгрізніше крикнув Казик.

Піжон змахнув кропивою і шмагонув Казика по підборіддю. Врубелю здалося, що не тільки підборіддя, а й щоки його миттю спухли від доторку жалкого листя.

— Будеш говорити?

— Говори, бо вкинемо голого в кропиву! — поблажливо сказав щербатий здоровань, що досі грався з м’ячиком від настільного тенісу.

Казик мовчав. Вжалене кропивою обличчя вже не боліло. Найгіршим був страх перед тим, що мало настати. Він боявся Піжона, що потрясав своєю страшною зброєю. Але минула хвилина, і в Казикові раптом прокинувся геройський дух.

«Жодного слова не скажу! Нічого з мене не витягнуть… хоча б тому, що я таки нічого не знаю!»

Тим часом капітан Антось готував нові тортури. Він загадав збирати хмиз, шматки сухого дерева, поламані дошки… складав усе це біля Казика, просто під його ногами, й без упину розповідав своїм троглодитам про різні способи спалювання на вогнищі. Троглодити слухали розповідь з шанобливою зосередженістю. Щербатий здоровань навіть покинув гратися м’ячиком і стояв рівно, з гордістю дивлячись на свого ватажка.

— Спершу починають горіти сандалі, потім підсмажуються п’яти…— В голосі капітана просто мед був розлитий.

— А п’яти… якщо вони брудні, то, мабуть, довше пектиме! — із захватом зітхнув Піжон і заходився шукати в кишенях сірники.

Не знайшов. Тепер усі стали вивертати кишені, вголос дивуючись, що забули про найважливішу річ.

— Може, в тебе є сірники? — спитав капітан у Казика таким голосом, ніби йшлося про вогнище, в якому буде пектися картопля.

Казик стояв, заплющивши очі, і пригадував деталі сну про крилате страховисько й болото.

— Гей ти, почваро! — раптом нестямно крикнув він. — Не допоможуть тобі ні твої крила, ні пазурі! Сам потонеш у цьому болоті!

— Слухай, він марить, — занепокоївся Піжон, з тривогою дивлячись на капітана. — Може, він від страху із глузду зсунувся? Може, досить із нього?

— Годі нам! — підтримав Піжона здоровань із м’ячиком. — Здається, він і справді нічого не знає.

— А може, це Магдині жартики? — сказав товстощокий парубійко, рум’яний, як помідор. — Може, вона нацькувала нас на Справедливих? З Магдою треба обережно… ніколи не знаєш, що їй у голову стрельне.

Казик не чув цих міркувань. Він готувався до мученицької смерті. Він ніколи не горів на вогнищі, але був певен — вогонь передусім знищить його елегантні чорні черевики, в яких він проходив усього вісім місяців. А якщо ці бандити підкинуть у вогнище побільше сухого галуззя, то займуться і холоші…

— Не вдасться вам ця штука! —люто вигукнув Казик. Він навіть хотів був гордо випнути груди, щоб підкреслити своє геройство, але марно: мотузка не давала йому рухатись. — Не вдасться тобі, почваро! Болото на вас чекає, шакали, троглодити! Ви благатимете пощади, а ми вас головами просто в багно, в чорну смерть!

— Відв’яжи його! — гукнув капітан Піжонові. — У нього й справді щось у голові помішалося! Хай йому грець!.. Ну, чого рота роззявив? Переріж мотузку, бо він геть збожеволіє…

Але Піжонові було не до Казика. Наче загіпнотизований, він дивився на кущі, з-за яких вигулькнула на диво знайома постать. Капітан Антось теж глянув у той бік і, як і личить доброму командирові, перший упізнав ворога. Ворог ішов підозріло швидко. І тепер уже не було жодних сумнівів: його дуже цікавить дика груша й прив’язаний Казик, що репетував чимдалі несамовитіше.

Кожна хвилина була тепер на вагу золота. І капітан негайно віддав наказ відступити.

— Товариство! На горизонті сторож Миколай!.. Мерщій ходу! Кожен — в інший бік… збір через півгодини біля старого млина.

Останніх слів капітана ніхто вже не почув. Троглодити в паніці покинули бойові позиції ще в той момент, коли прозвучали слова: «На горизонті сторож Миколай». Застугоніла земля під підошвами втікачів. Зашелестіли кущі, тріснула якась галузка, і ось уже на галявинці стало тихо, як у вусі.

«Спалили мене, чи що?» — подумав Казик і розплющив очі.

Аж ні — він живий, і перед ним стоїть сторож Миколай!..

Сторож мовчки дивиться на прив’язаного героя. Це мовчання починає, дратувати Казика більше, ніж недавній галас троглодитів. Пан Миколай здивовано хитає головою, торкається мотузки… Нарешті здобувається на цілком конкретне запитання:

— Хто це тебе припнув, безбожнику?

— Сам прив’язався до груші! — сердито вигукнув Казик.

Сторож проводить рукою по Казиковому обличчю, пожаленому кропивою, і в цю мить йому в око впадає купа сухого гілляччя, яку не встигли підпалити. Він нахилився, підняв галузку, якийсь час дивився на неї — і раптом забігав навколо груші, репетуючи так, наче зараз мав настати кінець світу.

— Нечестивці!.. Вже на вогнищі палять!.. Шкода, що пан міністр і педагогічна рада не можуть цього побачити. Люди добрі, ви подивіться, що тут діється! Пане міністр! Хаммурапі нам потрібен!..

Він разів десять оббіг грушу, захекався, захрип, і тільки тоді йому спало на думку, що міністр міністром, безбожники безбожниками, але Казика Врубеля треба таки розв’язати. Він заходився поратись біля мотузки, все ще просторікуючи про нещасну вітчизну, яку зграя безбожників неминуче занапастить.

— А коли… коли тобі потрібен буде свідок, то, будь ласка, — я можу посвідчити. Я все бачив… Але хто то був? Часом не другий «Б»? Мені здається, тут мелькнула руда Антосекова чуприна.

Казик, відчувши себе вільним, знетямився з радості. Він не хотів ні в чому признаватись. Глянув на сторожа і кинувся навдьори.

«Цього ще тільки бракувало! — гарячково думав Казик, продираючись крізь кропиву, перескакуючи рівчаки, розгортаючи руками гілля. — Завтра по всьому місту патякатимуть: «Ви чули, ви чули, Казика Врубеля прив’язали до дерева! Якісь безбожники хотіли спалити ного на вогнищі! Збиралися засмажити його, як порося».