Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Бутем був якийсь далекий родич Гулда, і той узяв його до себе у крамницю, а потім спробував накинути його Бінгові, та Бінг не схотів про нього й чути.
Якщо ви поцікавитеся, чому раптом така особа почала відігравати в нашому домі таку важливу роль, я відповім: він з'явивсь у нас після укладення з ним ділової тимчасової угоди, а лишивсь назавжди як домашній шпик.
Я вже казала, що Честер ніколи не був таким закоханим у мене, як тоді, та ще й підвів «релігійне» підгрунтя під свою закоханість. Це не означає, що він і далі грав у благородство. Навпаки. Всі ці довгі місяці успіху й слави, коли ми переїхали до Лондона, я згадую, як найтяжчі у моєму житті. Від першого ж дня Честер почав стежити за мною і зробив усе, щоб віднадити від дому всіх моїх друзів. Він перетворився на страшенно ревнивого чоловіка.
Я розповідала, як сварка з Гулдом мало не обійшлася нам (на чималий Честерів подив) втратою місця в парламенті від Тарбітону. Це й досі тривожило Честера, і перше, що я почула вранці, прокинувшись втомленою і розбитою після нашого «почнім усе спочатку» (здавалося, ніби з мене вийняли кістяк і замінили його холодною прокислою вівсянкою), був обурений голос Честера, що бубонів про те, як глибоко помилявся він у Теді Гулді. Мовляв, це жах, коли людина в його становищі може дозволити своїм особистим образам взяти гору над громадським обов'язком, який полягає в тому (саме так я зрозуміла, якщо тільки взагалі не втратила здатності розуміти, бо в голові мені аж гуло), щоб забезпечити Честерові місце в парламенті.
Ось чому я погодилася виконувати свої обов'язки гарної дружини політичного діяча, коли через місяць після цього (ми ще не обжили як слід лондонську оселю) Честер сказав мені, що Гулд і Дейзі, повертаючись з континенту, заїдуть до Лондона (він знав навіть день їхнього приїзду й назву готелю, де вони мають зупинитись — у нього вже тоді були свої джерела інформації, і досить певні); він попросив мене вшанувати їх візитом та спробувати знайти спільну мову з Дейзі. Це доручення було мені приємне ще й тому, що я симпатизувала Дейзі і була рада будь-якій нагоді хоча б ненадовго втекти з «нашого гніздечка», де я вже й дихати не могла від засилля пасторів-уесліанців [8] та вантажників, що тягали меблі.
Отже, коли вони приїхали, я пішла до того готелю (скоріше просто дешевого пансіону в Пімліко, власник якого був членом товариства тверезості; Гулд зробився тепер досить заможним, але не бажав «псувати» Дейзі розкошами); на превелику силу,— бо ні від кого нічого не можна було дізнатися,— знайшла кумедну маленьку служницю і, назвавши їй своє ім'я, звеліла переказати місіс Гулд, що хочу її бачити. Відразу ж до мене збігла вниз Дейзі і, сяйнувши посмішкою, вигукнула, що я прийшла «саме впору», бо Тед подавсь до перукарні, а їй самій «аж страх як нудно». Ми з Дейзі і справді відразу ж відчули себе так, ніби й не розлучались, і ця зустріч поклала згодом початок «змови жінок», як це хтось назвав. Але Дейзі анітрохи не була підступною, і звинувачувати її, ніби вона задумувала щось лихе проти свого хазяїна — це ще несправедливіше, ніж казати, нібито я «занапастила» Честера. Таки справді: коли тепер я чую розмови, начебто така-то чи така зіпсувала своєму чоловікові життя, щоразу думаю: а як склалося б життя цієї самої жінки, якби вона вийшла заміж за когось іншого?
А от бідолашну Дейзі заміжжя якраз і «зіпсувало». Де й поділись її колишня сором'язливість, її скромні манери. Вона безугаву сміялась і теревенила. Ледве одягла капелюшка, щоб піти зі мною по крамницях, і не встигли ми проїхати в кебі й з півсотні ярдів, як вона вже розповідала мені такі інтимні речі, які й слухати було ніяково. Адже Дейзі від самого початку (Честер і Гулд були переконані, що то я її «підбурюю», та вони глибоко помилялися) не відчувала до Гулда особливої шаноби. Натурою вона була простачка, а, на мою думку, такі люди взагалі нікого особливо не шанують. Їм для цього бракує розвиненої фантазії. Одне слово, Дейзі Гулд трималася погляду, характерного для багатьох селючок,— що чоловіки — народ украй комічний, і тільки й розповідала, який Гулд у неї кумедний. Та водночас вона дуже його боялась і запевняла, що від його темпераменту «у неї кров холоне в жилах».
Що ж до моєї «раптової дружби з оцією товстулею», як висловився Честер, то я й сама була здивована тим, яку втіху принесло мені товариство Дейзі. Однак переконання наших чоловіків (дуже поширене між тарбітонцями, які переконані: коли дві зійдуться докупи і з чогось сміються, то вже неодмінно — зі своїх чоловіків), нібито ми тільки тим і сушили голови, щоб дурити своїх благовірних чи вигадували, як нам викинути на вітер найбільше грошей, було так само безглузде, як і переконання деяких жінок у тому, що тільки-но чоловіки залишаться самі, як відразу заводять мову «про секс».
Дейзі дуже приваблювала мене своєю наївністю та деякою кумедністю,— вона була наче подих свіжого вітру з моїх ялівцевих пагорбів, що завше навіював радісні згадки про свободу, якої я колись там зазнала.
Та головне, чим мені так сподобалася зустріч з Дейзі, полягало в іншому. Я почувала себе зрадницею, бо, за висловом Джіма, зрадила всіх. А от для Дейзі це не мало ніякого значення!
За нашої першої зустрічі (а перші зустрічі найважливіші, вони задають тон усьому подальшому) ми відчайдушно віддалися веселощам, і не лише тому, що втекли від своїх повелителів; Дейзі була на восьмому місяці, я на четвертому (і роздалася більше, ніж коли чекала Тома), й наші взаємини відразу набули певного забарвлення, не буду приховувати — доволі веселого. Дивлячись одна на одну (Дейзі була дуже маленька на зріст і доволі пухкенька від природи), ми весь час глузували з нашого зовнішнього вигляду: ну а уявіть на додачу ще казна які розповіді Дейзі про Гулда, який, торочила вона, був з біса «нервовий» та «норовливий» партнер, та ще й не знав у цих справах упину.
Гулд дозволив Дейзі купити собі в Лондоні кілька суконь (а я шукала порт'єри), тож ми обходили цілу низку модних крамниць. Як усі, хто жив раніше в злиднях, Дейзі не знала міри витратам і жбурляла гроші на вітер. До того ж вона не зважала ні на які поради, і хоч могла поцікавитись чиєюсь думкою, проте ніколи на неї не зважала. Так, я їй сказала, що не варто купувати величезного, з пір'ям, капелюшка, він надто крикливий, і Дейзі погодилась: «Ага, ото б уже вирячили очі на мене в Тарбітоні!»— а таки його й купила. Йшлося не про якусь там особливу її впертість — вона просто не могла відмовити собі, коли річ їй подобалась. І водночас запевняла, що без мене «й не потикалася до крамниць», і взяла з мене обіцянку, що на завтра ми знову поїдемо разом по місту.
— Ви тільки не кажіть нічого своєму чоловікові, а я скажу Тедові, ніби мені треба купити дещо перед пологами, а в той відділ чоловіків не пускають.
Я пообіцяла, та все-таки вирішила не критись від Честера; я тоді вже добре знала, який він став недовірливий, тож мені неприємно було збуджувати в ньому бодай крихту підозри. Тепер він зробився набагато прискіпливішим, а головне — уважнішим і палкішим. Здавалося, він хоче вилікуватись од своїх лютих ревнощів, знову й знову (дедалі гарячковіше) доводячи самому собі, що я й «справді» його кохаю.
42
Дейзі, як потім з'ясувалося, не лише збрехала Гулдові, що ходить до кравчині приміряти бандаж, а й щоразу, коли втікала на наші походеньки, обіцяла йому повернутися за годину,— і щезала на цілий день, а щоб виправдатись, вигадувала дедалі неймовірніші причини.
Зрештою, Гулд, куди підозріливіший за Честера, після третього дня їхніх сварок (це було вже перед самісіньким від'їздом Гулдів з Лондона) допитав служницю, і та розповіла йому про мої перші відвідини (я послала тоді Дейзі свою візитну картку). Він зателефонував Честерові (нам щойно поставили телефон) і спитав, чи не в нас Дейзі. І Честер, який ніколи не відпускав мене, не поцікавившись, де саме я сьогодні буду, дав йому кілька адрес, і крамницю Шулбредза теж.
8
Уесліанці - послідовники Джона Уеслі (1703—1791), що вимагав методичного дотримання релігійних служб і настанов. Тому їх іще називали методистами.