Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів? — Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.
Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому:
— Та не вірте губі мого чоловіка, — вона давно з правдою розминулась.
— Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.
— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?
— Отак, щоб не розгулялась вона! — і тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку — все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.
В очах Василя Івановича посвітлішав дрімливий туманець.
— Ти чого сваволиш, Себастіяне? Закон є законом і для гончарів, хоч би що вони виробляли. Хлібороб платить за землю, гончар за глину.
— Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину! — У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.
— Чого мовчиш, Себастіяне?
— А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.
— Та нащо? — безнадійно махнув рукою гончар. — Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.
— Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!
— Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!
— Ні, не догнув! А щоб повірили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!
— Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.
— Показуйте, чоловіче, свої фантазії! — звернувся до гончаря Василь Іванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:
— А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?
Юхрима аж залихоманило:
— У вас знов об'явились невозможні?
Демко Петрович невинно відповів:
— І на них вистачило глини.
Юхрим всвердлив очі в гончаря:
— Не трусіть біду — обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:
— Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе! — він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.
Глянув Юхрим на чорта — позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: «О!»
Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.
— Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько. — От аби тобі насправді випала така дуля!
Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.
— Заждіть, хай люди подивляться.
— А податку на чортів не буде?
— Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду! — шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.
Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
— То хто контрреволюцію творить: він чи ти?
— Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на дві половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка. — Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?
— Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
— І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
— А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
— Ну, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.
— Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. — Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
— Іди, слизький, звідси! — бліднучи, стишив голос Василь Іванович. — Завтра ж передаси свої справи.
— Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! — вискнув Юхрим.
— А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
— Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
— Відчиняй двері! — підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
— Оце кому-кому, а мені дістанеться, — зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Іванович.
— Спасибі.
— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастіян.
— Маю клопоту й без неї.
— Чого це не повну налили їй?
— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
— За твоє здоров'я, Христе.
— За ваше, люди добрі, — і молодиця втерла очі.
— Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
— Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
— І де мої очі були, як ти дівувала? — тихо спитав себе дядько Себастіян.
— Ой! — тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: — В лісах тоді були твої очі.
— І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
— Ет, не будем про це… Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір… Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Іванович.
— Михайлик! — одним словом відповів дядько Себастіян.
— Це часом не той, що космографію читав? — примружився голова повітвиконкому.
— Він самий!
— То он який ти? — дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?
— Дуже, — ніяково кажу я.
— А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
