Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:
— То, кажете, і у вас не вродив?
— А хіба я що? Луччий за всіх? — нахмурився Заятчук.
— Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.
Гурт селян вибухнув сміхом.
— Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.
— А червінцями глечики понабивав.
— Позеленіли в землі.
— Ні рублика, ні рублика нема! — гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.
— І хліба в тебе ні пудика нема? — уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.
— Ні пудика, ні пудика! — осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.
— Нема?
— Нема!
— І не брешеш?
— Щоб мене грім серед чистого поля вбив, — стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.
— Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, — рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. — Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно — вовк вовком і здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.
Але «хлопці» — молоді й літні селяни та парубки — по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.
Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:
— Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає…
Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси… Куди, чортові дукачі, позашивалися…»
На ганку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.
— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?
— Нема.
— А Мірошниченко?
— Теж нема. Один я на господарстві залишився.
— Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?
— На поле із созівцями пішли.
— Із созівцями?
— Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.
— Яке урочище?
— Горбок.
— Знають, куди піти. То найкраща земля, — обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. — Пішли й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.
Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.
Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.
Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.
Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:
— Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.
— Тепер діла в нас ширше підуть…
— Вірно, — з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.
— Переживаєш, Іване Тимофійовичу? — торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.
— Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було… Як ви самі про горбок згадали?
Савченко засміявся:
— Така вже у нас в районі нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду — голова райземвідділу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?
— От аби тільки нам увесь горбок перехватити, бо сусідство з куркульнею — ніж у спину. Посіви витравлять, витолочать… — обізвався Степан Кушнір.
— Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комітетом незаможних селян. До соціалізму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими ріками протікає… Це нам усім товариш Сталін сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соціалізм разом з селянством, неодмінно разом з селянством і неодмінно під керівництвом робітничого класу…» А горбок — це ваші перші кроки. Хвилюючі, незабутні, як для матері перші кроки дитини: за ними починається справжній ріст угору…
Позаду залишився холодок долини, і зараз плесо доспілої червоної гречки рівномірно, як людина у сні, дихало теплом і спокоєм. Піднялися ще вище.
— Ось ваша земля, товариші! — ясним поглядом окинув селян Савченко. — Беріть її. Змінюйте. Оновлюйте.
І созівці, мовчазні, споважнілі, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнім хлібом і плоттю; на ньому вже не стогнали заробітчанськими косами окоренілі злидні, а розкривався інший, іще непізнаний, але надійний світ. Іще й тривога ворушилася на дні душі, а очі добріли, ставали вологими од підсвідомих сподівань і надій.
«Такими вологими, добрими стають очі в селян, коли вони на захмелілій ниві піднімають на руки, мов дитину, перший сніп», — в душі усміхнувся Савченко, слідкуючи і за селянами і за надвечірнім полем.
Світ сонця уже блякнув на росах, і вони, скидаючись мальками, бралися надвечірньою задумою — синіли, мов розбризкані ягоди голубниці. І земля синіла, напинаючи над собою веселі паруси рухливого неба. Дивним квітом розцвітав вінок небосхилу, і в прозорому повітрі колисковою піснею гойдався відгомін ріки.
— Землеміра б нам тепер, — підійшов до Павла Михайловича Бондар.
— А може трохи зачекаємо? — допитливо заіскрилися звужені в сяйві зморщок очі.
