Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Розпорядник хвацько вигукнув:
— Олюсь Манюк!
Юнак не поспішав підводитись з лави. Прохор погладив його по плечі: додавав йому охоти, приборкуючи напругу. Олюсь зворухнув плечем, скинув братову руку собі з плеча і нерішуче, якось бокувато, мовби чимось засоромлений, здіймавсь на поміст. Поставив кобзу собі до ніг і, прямий, аж переламуючись, уклонився на три боки, дивлячись на три сторони своїми великими, шовкуватими, наче дівочими, очима, звабливо й невинно усміхаючись. Тоді сів, поставив кобзу собі на коліна і вдарив пальцями по струнах — затято, впевнено.
«Хто знає ще такий край, де все дихає красою і багатством? — забриніли струни, і запитав його чистий голос. — У степу шелестить сива тирса, поля вигинаються від золотого хліба, у лісах бродить золоторогий зубр, а срібні ріки солодші за молоко й меди…»
Ринковий майдан вчарувавсь — не тільки ясновельможному шляхтичу, а й безрідній сироті подумалося: так, де ще, під яким сонцем, під яким місяцем є така щедра земля?..
«Степ і поля, ліси і води у нашім краї тому найкращі й найбагатші, що вони панські, шляхтянські», — вигравав і виспівував Олюсь, невинно всміхаючись, кидаючи навколо своїми замилуваними очима, мовби запитуючи: хіба не правда?
— Який він милий, — прошепотіла найгарніша шляхтяночка, яка роздавала й збирала жеребки. Буковський спробував їй заперечити: він хотів сказати, що Прохор утне ще ліпше. Невже даром у нього козачкував? Олюсь — шарпак із шарпаків, бидло з бидла, а Прохор… Панночка, однак, затулила йому рота своєю маленькою долонькою, щоб він мовчав і не заважав.
Легенько загомоніло й серед сіроми. Чорний люд переморгувався: «Дивина!..» Хтось прохопився: «Вислужується», — і там замовкло: ніхто нічому не дивувавсь.
Олюсь підкидав своїм чорночубом і вражав голосом, який зливався з бринінням струн.
«З кінця в кінець — по всій нашій неокраїй землі височать замки й фортеці. Вони вивищуються — захищають матір з дитиною, хлопа і пана від поганих татар і від злих заворушників, тому скрізь у нас панує мир та благодать, тому орачі, женці й молотники щасливі. Вони живуть на найродючішій землі, вони п’ють тихі води, а їм світять ясні зорі».
Олюсь перебирав струнами — підкорював ринковий майдан. Олюсь потрясав серця: він славив військові походи, мимохідь згадував про козаччину, але більше про королівську честь і про те, що нема воїна над шляхтича. Що йому неволя а чи сама смерть: він всеможний, бо непереможний.
А коли Олюсь почав про королівські лови, хвалячи і гончих, і псарів, а по тому і пишну учту по вдалих ловах, на якій лилися рікою черлені вина в черлені чаші, міські райці, шляхта позривалися на ноги:
— Віват! Віват! — залунало з їхніх лав.
Буковський загаявся, але шляхтяночка-янголятко так призро глянула на нього, що він зірвався і теж загукав:
— Браво!
Струни гули, як голуби, голос витьохкував, як соловейко, — так грав і співав Олюсь.
Вчителі й судді сиділи незворушно, начеб їм байдуже було: вони чемно й гідно чекали на вихід Прохора.
Вже нагукано його ім’я, але Олюся не пускали з помосту: він потонув у громі оплесків і зливі захоплення. Шляхтичеві Буковському це не дуже сподобалося: він сів, але знову мусив підвестись. Олюсь трішки зарум’янився, але його очі так само шовкували, а усмішка стала ще невинніша й тому аж приязна.
Зійшовши з помосту й приступивши до лави, він шепнув братові: «Посуньсь!» Прохор устав, але барився йти, бо Олюся підіймали оплесками. Він кланявся й кланявся, а потім статечно посів на лаві своє і братове місце.
Прохор ступав сповільнено, начеб аж вайлувато. Ні в його рухах, ні в його обличчі не було жодних ознак хвилювання, хіба що трішки спохмурнів і зблід. А як став на помості — кресонув очима по ринковому майдані, як по хмарі, вклонився, і пальці торкнули струни.
Олюсь грав — струни бриніли, а кобза Прохора — зарокотала-заклекотіла:
«Та немає гірш нікому, як тій сиротині», — стиха, як сильна, повновода ріка, полився голос.
Прохор вів думку про сироту. Тяжке його дитинство в лихої мачухи та в недоброго вітчима. Ніхто не назове сином: сирота-зведенюк. Пізно лягає, рано встає і жене за село вівці. Роса їсть йому ноги. Зійде сонце, звеселить і огріє. Дивлячись, як світ умивається росою, він і собі збере в жмені росу — ці сльози зір та місяця — і всміхнеться до світу, а гляне на ягнят — вони не його, а гляне на село — нема в його хати. Схаменеться і думає: «Я на Україні, як на пожарині».
Шляхта наставила колючі очі на міських райців. Чорний люд підвів голови.
Прохорові пальці й голос були невтомні.
«Сирота оре ниву — нема в нього поля, нема в нього плуга. Він як той віл. Наймит. Може, знайдуться одні-єдині карі очі дівочі, які глибоко заглянуть йому в зболену душу. Але й тоді, навіть і тоді він не зазнає щастя: пан забере дівчину, пустить покриткою, і сирота заплаче: «Я на Україні, як на пожарині». Торбу на плечі — втікає за пороги».
Найгарніша шляхтяночка лукаво, запитливо зиркнула на Буковського: «І ви виставляєте барила за цього псяюху?» Шляхтич Буковський засовався. Сам нічого не міг ні втямити, ні второпати: його пекло, кололо і млоїло. Як таке могло скоїтись? Він приголубив Прохора, і така дяка? Вилупив баньки на вчителів і суддів. Вони сиділи сторожко, мовчки.
А струни рокотали:
«І одружився сирота з волею — з шаблею: став козаком. Нема в нього милосердя ні до свого пана, ні до чужого поганина. Замки й фортеці оберігають не простих людей, а ясновельможних, їхніх дітей та їхніх слуг. Його шабля спиняє ворожі навали. Він мстить невірним, щоб не гнали народ гурмами в ясир, не знелюднювали світу, щоб не никали безрідні сироти, щоб не було на Вкраїні, як на пожарині. Його хіба простріленим і простромленим візьмуть у полон».
У Прохоровому голосі озвався дзвін кайданів і забринів, заволав невольничий плач.
Майдан отерп. На широкій оболоні пригасли вогні. А кобза рокотала.
«Сироту-невольника нікому викупити на волю. В нього нікого й нічого нема. Руки йому зв’язані. Але він живий, коли в нього є віще слово і віщий голос — то його Запоріжжя. Він щасливий, як не спокуситься козачкуванням, як не звабиться панською ласкою. Його дума ширяє орлом, пробиває крильми хмари і боронить святу землю», — так грав і співав Прохор.
Струни урвалися. Він замовк. Ніхто не кричав: браво, віват, слава. Він зійшов з помосту, і йому ніде було сісти.
Всі чекали на присуд вчителів і суддів.
Шляхтяночка-янголятко сказала Буковському:
— Який зухвалець? — і гірко посміхнулась.
Буковський почервонів, як рак в окропі.
Ясночолі, сивоголові вчителі й судді порадились, порозумілись і передали свою волю магістратові. Вубнар-окличник вдарив у барабан і оголосив:
— Переміг Олюсь Манюк. Прохор Манюк — лжеструнник…
— Нездара! — закричала в обличчя Прохорові шляхта.
Буковський аж хрипів:
— Партач! Він партач!
Коло брами хтось нишком зітхнув, а може, й сплакнув, щоб ніхто не почув, не побачив і не здогадавсь.
Опісля, як і було заведено звичаєм, на поміст вийшли переможець і переможений.
Переможець відібрав кобзу в переможеного й розтрощив її йому об голову.
Шляхтич Буковський, оговтавшись, сказав своїй панночці:
— Прохор чи Олюсь, яка різниця, серденько? Мої барильця не пропадуть.
Вони підійшли до Олюся, й Олюсь дозволив янголяткові доторкнутися до струн своєї кобзи зманіженим пальчиком.
Хто тягся на оболонь бенкетувати, а хто розходився.
КАЗКА ПРО ПЛУГА
ПОХВАЛА МАТЕРІ
Казка починається з любові — з матері. Хто путній а чи безпутній народився без її чесних мук?
Це почалося ще в стару старовину, як перші люди відчинили світ. Стоїть мати під горою та дивиться з хатнього порога на шлях, який гине в куряві.
