Збігло літо - Боден Ніна (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.
— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.
— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.
— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.
— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.
— Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. — Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. — А чому ти повинна бути не така, як усі люди?
— Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.
— Хто це — вони?
Мері не відповіла.
— Ти маєш на увазі тітку й дідуся?
Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:
— А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?
— А тобі погано? — Він почервонів. — Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.
— Все гаразд. — Мері на хвилю задумалась. — Ні, мені не погано, — здивовано призналась вона. — Раніше було погано, а тепер ні. — Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. — Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.
— Горіхи збирає, — відповів Саймон. — Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.
Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.
— Мене нудить, — поскаржився він.
У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.
— Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, — сказав Саймон. — Я тебе попереджав.
— Мені холодно, — знову поскаржився Крішна.
— Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.
— Я нездужаю.
Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.
— Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.
Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.
Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися — так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.
Обідати їм не хотілося. Просто ліньки було від задухи. Мері та Саймон трішки перекусили, але Крішна зовсім нічого не їв Він лежав, зібгавшись калачиком, і, видно, задрімав.
— Перехвилювався вчора, — промовив Саймон. — Спочатку він допався до сардин. Потім мені здалося, що я почув голос лисиці. І повів його подивитися на неї. Адже він ніколи не бачив лисиць, і я подумав, що йому буде цікаво.
— Знайшли її?
— Ні. Зате побачили, як полює на здобич Ноакс. Припаде на лапи й повзе, звиваючись, а тоді раптом — стриб! Хижак. Ми, правда, жертву його не бачили, але чули крик. Крішні, по-моєму, це не сподобалося. Він не любить, коли вбивають. Через те він довго не спав.
— Мені гаряче, — сказав Крішна.
Саймон встав.
— Піди краще в грот і виспись там. — Він приклав руку до чола Крішни, й на обличчі в нього відбився здивований вираз. — Звичайно, буде гаряче, — одразу знайшов що відповісти він, — коли ти нап’яв на себе стільки одежі! І светри, і фуфайка — ніби тут Північний полюс! Ти що, з глузду з’їхав?
Він говорив тим стурбованим тоном дорослого, якого Мері давно вже від нього не чула. Цікаво, чи й справді Саймон захвилювався? Та якщо й захвилювався, однаково він не сказав більше нічого, а лишень відвів Крішну в грот, повернувся, витираючи з чола піт, і запропонував викупатися в озері.
— Це найкраще, що ми можемо зараз зробити, — пояснив він.
Вода була тепла, як у ванні. Плавати було ліньки, й вони, лежачи на спинах, тільки спроквола ворушили руками, а невидима течія поступово зносила їх на середину озера. Волосся прилипло до обличчя Мері, немов водорості, лоскотало рот, але вона лінувалася відкинути його назад. Замість цього вона перевернулася на живіт і розплющила у воді очі. В сонячний день можна було розгледіти цілі плантації водоростей, схожих на казковий підводний ліс, у вітті якого замість пташок таїлися рибки, а одного разу вона бачила, як дев’ять великих форелей — вона їх точно перелічила — причаїлися в неглибокій ямці на дні озера й лежали собі нерухомо, і Мері вирішила спіймати їх, та спроба виявилася марною… Але сьогодні під водою нічого не видно, лише густий брунатний морок, ніби хтось узяв величезну ложку, зачерпнув нею з дна мул і розмішав його, перетворивши воду на суп. Затамувавши подих, Мері пливла обличчям донизу, аж поки торкнулася руками килима кучерявих водоростей, що вкрили частину плеса. Тоді підвела голову й, хапаючи ротом повітря, почала роззиратися, шукаючи Саймона.
Його не було видно ніде. Небо геть почорніло, й кругом було так темно… Не тільки Саймона, а й берега не видно…
Спалахнула блискавка. То був не просто миттєвий зигзаг, а суцільне сліпуче сяйво, ніби хтось увімкнув електрику. І тут вона побачила Саймона, що висунув з води голову, немов тюлень.
— Саймоне! — гукнула вона, але у відповідь лише загуркотів грім, та так, що, здавалося, розкололась земля.
У цілковитій темряві вона попливла в той бік, де бачила Саймона, але цієї миті знову спалахнула блискавка, яка, здавалось, вдарила у воду. Мері побачила, як, вигнувшись, загойдалися водорості, немов дерева у пориві ураганного вітру, хоча на поверхні води не було хвиль, а рододендронові кущі на острові, вибілені світлом блискавки, здавалися вирізьбленими з каменю.
Саймон щось крикнув. Їй здалося, ніби він вигукнув: «Чудова гроза!», але слова його потонули в гуркоті грому, що прокотився над ними, й раптовому шумі дощу. Білі струмені затарабанили по воді, немов били сталевими прутами по товстому склу. Мері пливла ніби крізь водоспад, а коли дісталася до Саймона, щось так ударило їй у щоку, що вона аж зойкнула.
— Град, — сказав Саймон.
І вона побачила, як довкола виляскують крижані кулі; пробиваючи у воді круглі, акуратні дірочки.
Вони допливли до гроту, біля якого подряпали коліна об встелене гравієм дно, вповзли в печеру, знеможено вляглися на долівці, задивившись на грозу. У світлі блискавиць град був схожий на завісу з діамантів, що падали у воду.
— Моєму дядькові Хорейсу одного разу блискавка вдарила просто в машину, — сказав Саймон. — Він каже, що все довкола зробилося блакитним і запахло морськими водоростями.
— Водоростями? — здивувалася Мері.
Вона вся тремтіла від холоду, і Саймон кинув їй свою сорочку.
— Витрись, — сказав він, але сорочка була волога, ніби вона висіла над парою.
Вони одяглися, та однаково відчували себе так, ніби й не вилазили з води.
— Треба попідстрибувати, — сказав Саймон.
Але зробивши дві-три вправи, вони здалися і, всівшись поряд, дивилися, як підстрибує над озером блискавка — так підстрибує камінець, коли його пустиш низько над водою, — і чекали, поки після блискавки вдарить грім. Розкоти грому стали такі оглушливі, що, здавалося, неможливо було почути не лише одне одного, а й узагалі жодного стороннього звуку. І коли до них долинув протяжливий таємничий крик, вони заціпеніли від страху…
