Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
Отже, лукава супротивниця чекала на Ягелла неподалік од старого млина над непоказною річкою Кавенкою.
— Я прийшов…— офіційним тоном заявив Ягелло, стараючись, Щоб його обличчя зберегло похмурий вигляд.
— Я це помітила, — усміхнулася лукава супротивниця, легковажно вмощуючись на струхлявілому поруччі, що кожної миті загрожувало обламатися.
— Не вдавай із себе героїню. Тут щонайменше три метри глибини, злізь, — в голосі Ягелла забриніла незапланована турбота.
— А ти мене врятуєш. Адже плаваєш чудово.
— Я сюди прийшов не для того, щоб мокнути в брудній воді. Я з приводу листа. Що за таємниця?
Лукава супротивниця кілька разів гойднула ногами, ніби глузуючи з небезпеки. Поруччя захиталося, зарипіло, недвозначно застерігаючи, що потурати таким нерозсудливим бабським вибрикам довше не буде.
— Облиш! Злізь зараз же! — Ягеллу здалося, що на його плечі раптом лягла відповідальність за життя людини. — Лічу до трьох. Якщо зараз же не поведешся серйозно, то я…
— Що ти?
— То я звідси піду.
— Будь ласка! — Лукава супротивниця усміхнулася з нахабною зловтіхою. — Вертайся додому! Я тільки хочу сказати, що моя таємниця варта мільйона злотих.
Після такого стратегічного вступу виявилося, що Магдина таємниця і справді варта великого багатства. Ягелло відразу відпустив дівчині всі її гріхи. Він навіть подумав, що Магда Кравчик заслужила на якусь бойову відзнаку. На жаль, поки що у Спілки Справедливих власних орденів не було, а до присудження державних нагород Ягелло не мав анінайменшого відношення. Так уже часто буває, що з чисто формальних причин не можна нагородити бодай Золотим Хрестом Заслуги громадян, які на це заслужили.
Саме такими словами попрощався з Магдою зворушений, збуджений, нестямний від щастя літописець Спілки Справедливих. Виявилося, однак, що таких прагнень у Магди не було. Золотий Хрест Заслуги її аніскілечки не цікавив. Ні золотий, ні діамантовий, ні будь-який інший. Справа була набагато простіша й набагато буденніша. Магда сказала відверто:
— Я хотіла насолити Антосеві… знаєш, хто це?
— Не називай цього імені, бо в мені відразу пробуджуються кровожерні інстинкти! — крикнув Ягелло і вдарив себе кулаком у груди.
— Я дуже рада, — Магдині очі засяяли від щастя, — ви їх усіх повинні пошити в дурні. І цього пихатого Антося, і його дружків. Якщо їм не пощастить з їхнім походом, то я помру від радості. Це буде чудова смерть. Я вже бачу їхні дурні міни, вже бачу, як вони в розпачі заламують руки. Я вже бачу цей великий день, день їхньої поразки. Благаю вас, провчіть їх як слід.
— Не треба нас благати, — промовив Ягелло з гідністю, — це наш священний обов’язок. Ще Спілка Справедливих не загинула, поки живе Ягелло. Але скажи мені, коли твоя ласка, чому тобі так хочеться насолити цим троглодитам? Адже досі ти була їхньою союзницею.
— Це довга історія, — зітхнула Магда, — коли-небудь розповім. Зараз ідеться тільки про помсту.
— Буде помста! Буде велика помста, а я навіть напишу на твою честь поему. Вручу її тобі замість Золотого Хреста.
— Можеш написати, — милостиво дозволила Магда і знову всілася на розхитаному поруччі, мабуть, бажаючи довести, що їй тепер байдуже будь-яке нещастя, що прийме вона, не змигнувши оком, як визначення лихої долі, навіть поему Ягелла.
А Ягелло ще того ж самого дня розповів хлопцям про сенсацію, яку можна порівняти хіба що зі славетною погонею за Богданом. Свою розповідь він почав із заяви, яка в скороченому вигляді звучала так: «Завдяки моїй природженій інтуїції, завдяки моїй спритності, я, наражаючись на смертельну небезпеку, здобув відомості, гідні найбільшої уваги й найвищих відзнак. Гадаю, ви належно оціните мій вчинок».
Після цього прозвучала яскрава, повна драматизму розповідь, героями якої стали троглодити з 2-Б, очолювані капітаном Антосем. Ягелло снував свою оповідь щонайменше півгодини, але нам, певне, вистачить скромнішої порції інформації. Може, вона не буде надто захоплююча, але, безперечно, конкретніша. Річ у тім, що другокласники вирішили докладно обстежити підвали, в яких вісім місяців тому Справедливі натрапили на слід банди Лисого й Вані. Після арешту банди Справедливі перестали цікавитись підземними коридорами. А коридори ці могли приховувати багато хвилюючих таємниць. Правда, після тієї кримінальної справи всі підвальні двері, які вели в підземелля, були замкнуті на чотири засуви, а в школі, у відділенні міліції і в міськраді попередили, що підвали дуже старі й будь-якої хвилини можуть обвалитися; але коли хочеш називатися першовідкривачем, треба сміливо дивитися небезпеці в вічі. А загалом усе зводилось ось до чого: Справедливі виявили вхід до підвалів, Справедливі були першопрохідцями, Справедливі дійшли аж до того місця, де підземний коридор розгалужується на два вузьких тунелі. Справедливі зупинилися майже біля воріт ще не дослідженої таємничої минувшини, і тепер оце галабурдники з 2-Б хочуть зайняти місце піонерів красноставської археології, та ще й так, щоб це їм дешево коштувало. Вони дізнались про обстановку в підвалах, солідно підготувались до наукової роботи і прагнуть здивувати світ своєю великою експедицією. Але як незаперечне те, що світ є світом, Польща Польщею, а Красностав Красноставом, так само всім ясно, що організовувати експедицію мають повне право лише Справедливі. Воші були в цих підвалах перші і хоча згодом і занехаяли дальші дослідження, це аж ніяк не означає, що Справедливі втратили належні їм привілеї.
Думка всіх була одностайна: Ягелло натрапив на слід зухвалої афери. Так само одностайно всі висловили бажання підірвати підступні й нечесні починання другокласників. Усі, за винятком Казика, бо Казик Врубель хоч і висловив обурення з приводу майбутньої операції капітана Антося, але водночас заявив, що більше не переступить порога підземелля.
— По-перше, — сказав він, дивлячись у стелю, ніби вичитував звідти житейські мудрості, — це таки справді дуже небезпечна забава. Адже Адам казав, що стіни струхлявіли, що підлога вже давно зогнила, що стеля от-от обвалиться. А коли підете далі? А коли станеться щось непередбачене? Чи для того я пережив війну, аби тепер загинути в якійсь середньовічній ямі? І, по-друге: входити в підземелля заборонено. Міліція повісила залиш, міліція застерегла любителів усяких походів: ніяких жартів. Хочете опинитись за гратами? Хочете, щоб нас повиганяли з гімназії? Нехай собі другокласники граються з вогнем. Якщо їм навіть і пощастить відімкнути замок, то все одно в будь-яку мить їх можуть застукати… досить тільки сторожеві спуститися і побачити світло. Я умиваю руки! І вас закликаю до цього.
Всі скрушно похитали головами й висловили Казикові своє співчуття і щирий жаль.
— Ти, Врубелю, яким був, таким і залишився… ні фантазії, ні хоробрості. А от товариші твої, серед яких ти перебуваєш, готові на все.
— То ти хочеш, щоб Антось і ці його троглодити змішали нас з грязюкою?
— Обійдемось і без тебе. Аби тільки ти не розбовкав, що ми готуємо контрнапад.
— Адже нам відомий вхід у підвали, про який ніхто не знає. Пам’ятаєш, Качуре? Все починається в твоєму погребі. Треба тільки відкидати щебінь.
— І треба зробити все, щоб зірвати похід цих троглодитів з 2-Б.
— І не силою, а хитрощами. Тільки телепні покладаються на свої м’язи. Якщо, звичайно, їх мають.
— Товариство! — озвався Ягелло, надавши своєму обличчю урочистого виразу. — Товариство, я маю незвичайний, щоб не сказати геніальний, план. Він оце зараз сяйнув мені в голові. Ще тепленький. Згідно із моїми відомостями…
Капітан Антось жив на вулиці Червоного Хреста. Вуличка була вузенька, освітлювалась уночі всього-на-всього чотирма ліхтарями і мала не дуже рівне покриття. Але одноповерхові будиночки на ній мали вельми гарний вигляд. Казали навіть, що на вулиці Червоного Хреста стоять самі вілли. От у такому будиночку-віллі і жив капітан Антось.
Колись, ще до вікопомного футбольного матчу з командою Справедливих, Антось вважався кращим гравцем гімназії. Він навіть був капітаном гімназичної команди. Він так майстерно жонглював м’ячем, що міг їсти яблуко й водночас обіграти кількох противників. Потім була та ганебна поразка в грі зі Справедливими. І поблідла яскрава Антосева зірка. Він перестав бути капітаном. Якщо тепер так хтось його і називав, то або за звичкою, або просто іронізуючи з нього. Антось болісно пережив поразку своєї команди, відмовився навіть грати у збірній футбольній команді гімназії. Саме тоді Казик мав необережність досить ризиковано сказати: «Так буває завжди, коли хтось із капрала хоче одним стрибком доскочити до капітана». В ті дні Казик перебував на вершині своєї воротарської слави. І, мабуть, у нього голова пішла обертом, і він не зважив на одну дуже просту й дуже істотну річ: можна блискуче взяти штрафний удар, але за межами футбольного поля можна й кулака колишнього капітана Антося понюхати. Вже кілька разів Казик завдячував лише щасливому випадкові, що до цього не дійшло. Отже, можна навіть припустити, що сутичка на кладці саме й була спробою Антося помститися. Помста вдалась тільки наполовину, і, може, саме тому Казик не хотів спокушати долю, завбачливо уступаючи капітанові дорогу. Мабуть, з цієї ж причини обережний Врубель не полюбляв вулиці Червоного Хреста й ніколи не ступав на цю небезпечну для себе територію.
