Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
І альпійська гірка була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася альпійська гірка
І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з альпійської гірки
У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.
Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.
Вся школа знала, що альпійська гірка вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі часи, коли вчився тут Вітя Іваницький, майбутній академік, і що він був одним із тих, хто створював її тоді.
Директор Лев Парамонович — високий кремезний чоловік із густими кошлатими бровами Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсміливіші одчайдухи-старшокласники схиляли голови.
Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.
Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна
От і зараз…
— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну, як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?.
— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кіра Андріївна.
— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарити Михайлівни блищать сльози
Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне
— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу зізнатися зараз у цьому. Але ми все одно його викриємо! Все одно!
Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний
Усі як по команді обернулися і глянули в той бік
На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого «Б» — Довгий, Злюкін і Малявка.
Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають радше усмішку, ніж роздратування
Про трійцю з шостого «Б», на жаль, так сказати було не можна.
Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима й розпатланим чубом.
Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий.
Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому «Б» Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.
Всі «художества» трійці були злі й жорстокі
Як правило, займав жертву Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому стусана, щоб одчепився, одразу з'являлися Малявчині друзі. «Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?» І…
Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому — так хитро й підступно вони діяли А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.
І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо
Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя
— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…
– І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я читала… — шепотіла Аліна
— Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.
Леся й Аліна були юннатки, альпійська гірка — то їхнє дітище
У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий
Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!. Тьох-тьох-тьох!..» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.
А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!..»
Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.
А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо
Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.
Може, тому, що надто вже дикий був випадок Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі
Задеренчав дзвінок на уроки І наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло
Збуджено перемовляючись, розходилися і розбігались учні по класах
Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.
Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.
Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та пепсі-колою
Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Лесиком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив «перське око» (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав.
Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим) Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захвату, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь
Клас на «перське око» Агашкіна реагував по-різному Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо
Лесик поглядав на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд із нею, їх розділяв тільки прохід між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути…
Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!.
На п'ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.
І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув. І сказав:
— Не совайтесь, сидіть спокійно Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.
Всі так і завмерли. Отаке… Що?.. Чому?.
— Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович
Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кірою Андріївною…
Жора глянув на Лесика й часто-часто заморгав Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.
— Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через альпійську гірку… Може, й правильно…
Леся мовчки зітхнула Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз
«А я завжди вважала його легковажним, — думала вона. — І байдужим до квітів, до рослин А він, бач, як переживає…»
Правда, Леся не знала, що в Лесика є сьогодні й інші причини для збудження Сьогодні день народження його мами А цей день для Лесика незвичайний. Він дуже любить свою маму.
