Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
— О моя найдорожча, та це ж чудова новина!
І обережно нахилившись, він ніжно поцілував мене (втім, мені здалося, що той поцілунок, доволі міцний і тривалий, таїв у собі пересторогу чи навіть загрозу) і прожогом зник,— зник, перш ніж я встигла розтулити рота. Не минуло й півгодини, як від нього вже принесли пляшечку парфумів і кілька величезних букетів разом з папірцем, де він писав, що повернеться не раніш як за годину, у нього термінова справа, і він просить мене поки що лишатися в ліжку.
37
Та повернувсь він набагато пізніше, аж пополудні, і вже разом із тітонькою Леттер, пояснивши, що його несподівано викликали у Тарбітон на дуже важливе засідання, і він змушений залишити мене на кілька днів до свого повернення під опікою тітоньки, «в добрих руках». Вони обоє метушилися біля мене так, ніби я була важко хвора, причому стежили за тим, щоб ми з Честером не лишалися наодинці.
Ясно було, що Честер привіз тітоньку з однією метою: змусити мене мовчати. Мене й справді почав розбирати жах; здавалося, Честер спроможний на будь-який ниций і водночас безглуздий вчинок. На разі я не витримала:
— О ні, Честере, цим ти мені не заткнеш рота, це неможливо, це врешті-решт абсурд! І я цього так не залишу, та й ніхто б не залишив!
Честер не міг не чути моїх слів, та замість відповіді він майнув до дверей, кинувши на мене такий лютий і злостивий погляд (повік не забуду!), ніби радо куснув би мене, тільки так, щоб це не заподіяло мені шкоди: я була його власністю, його майном! За мить він зник. Я зірвалася з ліжка й ну одягатись (мені хотілося наздогнати його і сказати, що це ніякі не жарти), але тітонька спитала мене своїм крижаним голосом:
— Може, ти звалиш нарешті пояснити, що сталося? Я коротко все їй пояснила (хоч і не сумнівалась — вона й так усе знала і тільки хотіла втягнути мене в суперечку),— чому не можу лишитися з Честером.
Але тітонька тільки зауважила:
— Он воно що. Ти справді найнікчемніша з усіх молодих жінок, яких я знаю. Та Вудвілли завше здатні були тільки на те, щоб розважатися чужим коштом.
Я відповіла їй — може, й так, хто зна, я й сама від себе не в захваті. Але я кохаю Джіма й завжди його кохала. А Честер поводиться зі мною, як з пришелепуватою, і я не хочу його більше бачити. І взагалі не розумію, навіщо я йому здалася, якщо він ставиться до мене так зневажливо.
Вислухавши все це з гидливим виразом на обличчі, тітонька відповіла, що теж не розуміє, навіщо я потрібна Честерові, але вона й не претендує на те, щоб розуміти чоловіків та їхні смаки, і, зрештою, то його особиста справа, навіщо я йому. Але щодо кохання (важко й передати, яку зневагу й презирство вона вклала у це слово), то їй дуже хотілося б знати, що саме я вкладаю у це поняття. Їй відомо, що таке дружба, вірність родинним інтересам, почуття вдячності, відомо, що таке розумна поведінка і почуття власної гідності, але невідомо навіть, як воно зветься, коли розбещене й ледаче дівчисько, начитавшись бридких романів, вішається на шию першому-ліпшому шмаркачеві, який мав нещастя чи дурість трапити їй на очі? Що б я робила з тим бідолашним Джімом, якби нарешті він став моїм? Бо на що я завше була здатна? Допікати йому своїми химерами й витребеньками!
І, підійшовши майже впритул до моєї софи, закричала мені мало не в обличчя:
— А тепер, напередодні перших у Честера виборів, ти полишаєш його самого на полі бою! Коли це, можливо, його перший і останній шанс! Ти справді хочеш, щоб він його втратив? — І додала по тому дещо вже зовсім приголомшливе.— Я не хочу вдаватися до твоїх почуттів, шкода, як то кажуть, і заходу, але якщо Джім, за твоїми словами, направду щось для тебе значить, ти могла б подумати і про те, які в нього зараз кепські справи і як важливо йому було б мати у парламенті друга.
Тітоньчині погляди на кохання не справили на мене ніякого враження (їй надто не поталанило у цьому, щоб вона могла щось тут тямити), але пристрасть, з якою це було сказано, вразила мене так, що мій власний гнів як вітром здуло — наче хвиля збила хвилю. Я вперше усвідомила до кінця, що в разі Честерової поразки на виборах у парламент винна в усьому буду тільки я.
І справді, думалося мені, чи ж можна покидати його в таку важку для нього хвилину? Та в нього й нема засобів до існування, він живе на мої гроші (точніше, на те, що від них лишилось).
Отож, хоч я тоді й не вірила по-справжньому в Честерову кар'єру (вочевидь, мало хто з молодих жінок по-справжньому вірить у здібності свого чоловіка; вони ще надто зелені, щоб знати: той, хто сьогодні сіряк-сіряком, може зробити завтра блискучу кар'єру), я вдала, що мені зараз все те байдуже і сказала: ну що ж, гаразд, коли вже Честерові так необхідно, щоб ми бували з ним на людях разом, я не заперечую,— хай тільки він не списує потім усе на мене, якщо це погіршить справу. І ще одне: до Орчарду я нізащо не повернуся.
Тітоньку та Честера такий план улаштовував. Вони найняли мені кімнату в одному готелі з морськими краєвидами (мотивуючи це, звичайно, лише моїм «станом»), тітонька переможно посадила мене у поїзд і відвезла туди.
І радість її була не безпідставна (коли не вважати, що найбільш мені хотілося жити якнайдалі від Честера). Що довше я думала, то краще розуміла, як мені важливо (важливо саме для мене!), щоб Честер здобув перемогу на цих виборах. Задля цього я ладна була на все — їздити по вулицях у ландо, посадивши собі на коліна малого Томмі, надписувати конверти, вербувати прихильників серед міських злидарів та орендарів Слептона і пити чаї з Честеровими одновірцями.
А справ уже було вдосталь, бо саме того тижня звільнилося депутатське місце від Тарбітону (у Бетвелі Гулд, що й досі ворогував з нами, зумів таки пропхати свого баптиста), бо їхній представник у парламенті збанкрутував і мусив подати у відставку. Новий вибір, звісна річ, упав на Честера, і ми зразу опинилися в самому вирі запеклої передвиборчої боротьби.
38
Гадаю, нема такої людини, що не брала б колись участі у виборах, але той, хто стинавсь у двобої з противником на «революційних» виборах початку цього сторіччя, коли ми справді вірили, що стоїмо на порозі нового життя, де пануватимуть мир та спокій і де всі будуть щасливі, той і близько не може уявити собі, які тоді бушували пристрасті, як виборці обожнювали свого кандидата і як ненавиділи й зневажали його конкурента.
Для того щоб ви відчули ту атмосферу, в якій ми прожили оті три тижні перед виборами, досить сказати таке: коли давній друг нашої родини ліберал-уніат [7] містер Моклі виступив у пресі проти пропозиції Честера в ірландському питанні (а ми неабияк розраховували на голоси ірландців), я у прямому розумінні слова відмовилась навіть розмовляти з ним після цього. Коли він усміхнено підійшов до мене з наміром привітатися (я хотіла бути принаймні чемною), моя рука наче сама собою сіпнулася назад, очі глянули на нього так, ніби то було порожнє місце, а ноги (я тремтіла від сорому не менше, ніж від обурення) повели мене геть від нього. А коли Джім почав писати мені шалені листи, де нарікав, що мене до нього не пускають, і він сам приїде одверто поговорити про все з Честером, це пойняло мене жахом.
Першою ж поштою я відповіла Джімові, що благаю його запастися терпінням (бо вже одна моя вагітність свідчила, що я належу лише йому, і що остаточний мій переїзд до нього — лише питання часу). Я детально пояснювала йому, яка критична ситуація склалася зараз у Тарбітоні, і як важливо, важливо для нас обох, щоб Честер переміг.
І хоч мене й справді не пускали до Джіма, я жила в такій круговерті подій, що Джімового обурення я, щиро кажучи, не розуміла. «І чого він панікує? — думала я, біжучи із засідання передвиборчого комітету до друкарні замовити нові плакати проти консерваторів, які закинули Честерові, ніби він наполягає на «націоналізації землі» (так воно й було, тільки вголос він про це не казав, і заяву консерваторів ми вважали брехнею, та ще й небезпечною, бо то загрожувало нам втратою голосів усіх дрібних фермерів).— Невже він не тямить, що таке вибори?»
7
Ліберал-уніат - прихильник унії Ірландії з Англією, проти чого виступала переважна більшість ірландців.