Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.
Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.
«Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті».
«Іще одна до колекції», — гнівно кинув анонімку на скриню.
В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і задавнену історію куркульської підступності й ненависті.
Перші анонімки писалися вугляком, на обгорточному папері, грубим перегаром крихких олівців, чорнилом з бузинових ягід, чи дубових горішків. У них загрози перемежовувалися з застереженнями і підкупами. Вигоди, і червоний півень, і смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, літерах. Сьогоднішня анонімка відрізнялася від інших тільки лексикою — в ній вперше стояло слово соз.
«Бояться, бояться нас», — підійшов Свирид Яковлевич до вікна.
XVІІ
Збори аж клекотіли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злісним гамом заглушити промовця. Тільки один Варчук стояв біля вікна спокійний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, і галас зростав з новою силою.
— Скільки ж можна накладати!
— Деруть, деруть. До живої кості додерлися!
— Все власті і власті.
— Де ви той хліб бачили!
— Скоро самі землю гризтимемо!
— Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.
— Привикли по часах робити.
Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.
— Диригує батенько, тільки камертона бракує, — нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.
— О, знову ахтивіст об'явився!
— Степане, зачепи дукачів за гаряче!
— А що він здав!
— Фунти нещасні.
— Те, що належало, те і здав.
— Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!
— Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
— Уже з голоду припухаємо! — несподівано виділився голос Івана Січкаря.
Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.
«Мене не перекричите», — говорила уся його туго збита постать.
Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:
— Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
— То у мене сердешна болезнь! — гукнув Січкар.
— І запалення хитрощів, — серйозно додав Кушнір.
— Ох і влетить сьогодні Січкареві, — з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.
— Що-небудь узнав? — нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.
— Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. — Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.
— Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, — продовжує Кушнір. — Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: «Хай фабричні коло землі пороблять…»
В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:
— Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.
— Приймаємо до відома, — обізвався Мірошниченко, і куток затих.
— Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.
— Бач, як загрожує, комзлидня!
— Руки короткі!
— Ні, не короткі, громадянине Данько!
— Та хіба я що казав? То не я.
— А язик твій.
— А язик може. Він такий.
— Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.
— Не знайдеш, бо нема.
— Добре, видно, заховав.
— Щось уночі у лісових ярах ворушилося.
— Який там чорт ворушився! — занепокоївся Данько.
— Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.
— Ха-ха-ха!
— Іди ти під три чорти.
— Одного бачу, а де ще двох шукати?
— Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
— Того він в яру і ворушився!
— Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.
— Отак би давно.
— Ярами налякали.
— Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!
— Тьху на вас!
— Собі в борщ.
Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.
— Робітники усе для нас будують, виробляють. Вони ні трактори, ні плуги, ні всяку продукцію у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хліба залишить? Ні, товариші, не залишить. Біднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулів треба так трусонути, щоб із усіх шпарин зерно посипалось.
— Гляди, щоб твої кості не посипались!
— Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнір переглянувся з Мірошниченком і далі говорив:
— Отут ціле жужмо куркулів, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нічого у них нема, нічого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засіках оцих нещасних сиріт.
— Давно пора.
— Вже ходили.
— Доки обдиратимете нас? — знову виділився голос Січкаря.
— От і почнемо, товариші, із самого найбіднішого, який в насмішку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Івана Січкаря почнемо.
— Ну й починайте, — процідив крізь зуби Січкар, і дрібні жовті зіниці злісно виділилися на сірих білках. — Уже весь ліс розкопали.
— Іще раз копнемо.
— Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
— А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.
— Дурно — пусто нарізались, — скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. — От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…
— Еге ж, еге ж, — погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.
— Бач, догадався чортів дукач!
— Хто б і подумав про подвійні стіни!
— От тобі й нарізались! — вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. — Навіть за свій борг забувся чоловік.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:
— Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.
— А чого ж, давно пора.
І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:
