Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Вони зустрілися на греблі. Капуш наче вигулькнув з дупластої верби і повів чередника, спроваджуючи його вгору і вгору крутою стежкою. Сам попереду, хлопець за ним: учитель і учень. Цю стежку називали прощанською, бо люди ходили нею на прощу. Почавшись з греблі, вона заводила в ліс, а тоді вилась і крутилася по горі, де рідко росли сосонки, кущі терну, глоду і де бігли кам’яні скелі, іноді вкриті мохом. Учитель не проронив і слова, поки не дісталися шпиля.
Ставши на камені, як на великому млиновому колесі, промовив:
— Дивись…
Хлопець стоїть поряд з ним.
Над ними здіймається, відкриваючись у високостях, зоряне небо, а навкруги розлягається земля.
— Я ще ніколи такого не бачив, дідусю.
— Бо ти спав, сину. Ми стоїмо серед ночі і серед землі,— почав Капуш свою науку.
Він казав: почалися серпневі ночі, а це саме той час, коли зорі достигають у небі, вони тихі, тому їх добре видно й можна прочитати. А хіба не так і на землі? У серпні вже достигло зело в полі, молодняк у кошарі, виводки на болотах. Усе на світі зв’язане. Ось над нами в небі зоряний Віз. Він їде Чумацьким Шляхом, але це й дороги людей.
Хлопець дивився на червоні, вишневі, на ледь видимі у срібних туманах зірки, запам’ятовуючи їх. Зоряна картина неба мерехтіла і миготіла, змінюючись. Мінялися й самі зорі. Червоні засвічувалися зелено, зелені вишневіли, а то ставали блакитними. А простори неба, його глибини, чорніли і ніби дихали холодом…
І старий навчав: подих цих незвіданих, недосяжних глибин вривається у людські почуття. Що не бачиш оком, що не чутне вуху, що не понюхаєш, що не відчуєш шкірою, те невпізнано відгукується у нас, у всьому сущому. Хмари і ясність, сонце і місяць, мінливе небо й мінлива земля живуть у людині. І хіба лишень у ній? Не тільки звірина, кожен листочок трави несе в собі крапельку небесного мороку. В тому-то й річ, що в усіх нас гуде крапелька небес. Життя землі залежить від життя сонця: воно налило зерном колосок, від нього зацвіла квітка, з його теплом піднявся на крильця метелик…
У цей час зірвалася зірка і, залишаючи слід, покотилася небом. Хлопець бачив і чув, як вона черкає, похолов, йому стало моторошно — затулив долонями очі.
Зірка розписалася в небі, не долетіла до озера й погасла.
— Чому ти злякався? — запитує дідо Капуш. — Це перехрещуються шляхи живих і мертвих.
— Я подумав: усе погасне, — відповів, боячись відняти долоні од очей.
— Ти не бійся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком. Ти повинен знати стільки, скільки може знати людина.
Хлопець відняв від очей долоні. Серпневе небо стояло над землею. Ясні зорі відбивалися в тихім озері. По один бік лежало в долині село, а по другий виднілися, піднісшись над долами, замок і собор. Біліли дороги і стежки. Іскрився камінь, і блищали роси на травах. Було широко, вільно. Прозоре чисте повітря забивало дух. Він запитав учителя:
— Але як я можу це знати? — і не почув відповіді.
Оглянувся — Капуша вже не було.
На сході вияснювалося: треба було квапитися, щоб вчасно затрубити в чередницький ріг.
Пасучи худобу, відтепер став ще задуманіший. Зіпреться на кавулю, стоїть на узліссі: дивиться з-під солом’яного бриля — спиває ліс і поле, вбираючи їх у себе. Білі пасма волосся спадають на плечі й обрамляють його вродливе обличчя, яке не затінене жодною злобивою пристрастю: відкрите, відверте, щире й зігріте соромливістю.
Нічне зоряне небо й дідо Капуш заввишки з лікоть, з бородою в сім ліктів, не йдуть з голови. Він думає: небо відбивається у земних водах, як у дзеркалі. Але земля і людина хіба теж не відбиваються в небі, як у великому дзеркалі? Тоді доля неба, його сонця залежить від землі й від людини? Я бачу хмари і зорі в річці, в озері. Але чому я не бачу себе, як я відбиваюся в небі? Це правда: коли погожий день і сонце, гори й доли залиті світлом, коли ж хоч трішки звихріє, гори й доли вкриваються тінями. А коли зареве буря чи хуртовина й хмари заступлять сонце, гори й доли занепадають у пітьмі. Бо так воно і є, що відбувається в небі, те відразу ж дістається і землі. Так вони віддзеркалюються одне в одному. І якби я зміг, якби я побачив, як я віддзеркалююся в небі за будь-якої погоди, я, мабуть, знав би не одну таємницю. Чому те небо таке високе? Як туди забратися?
Хлопець терпеливо чекав, щоб його знову покликав Капуш: розпитає його про це. Не раз підходив до куща бузини, обдивлявся зі всіх боків, але даремно…
Йому хотілося вчитися, знати, як зв’язаний світ, проникнути у цю складність. Як у дріб’язку вгадати велике? Як у частинці побачити ціле?
Народжений для краси, міг бачити її скільки завгодно й де завгодно. Вона жила скрізь, повсюдно дивуючи і ваблячи. І, спираючись на кавулю, спостерігаючи, як вранішній туман стелеться долиною, падає і никне на сіножатях, як у тумані кигикнула, знялась і летить біла чайка, він затамовувавсь: кожна клітинка тіла вбирала у себе сивий туман, а кигикання чайки, її передосінній сум і помах крила торкнули, зачепили щось у душі, залишивши там свої сліди назавжди.
— Чередникуєш? — окликнуто його. Він почув хрипкий голос, повитий хрипким сміхом, — дідо Капуш стояв у нього за плечима й тримався за його кавулю.
— А я не чув вашого свисту, — каже ніяково хлопець.
— Я нині сам прийшов до тебе. Навіщо ж мені зайве трудитися, свистати? — відповідає старий. — А чи ти не хочеш мене бачити?
Хлопцеві просилося з язика, що чекав і не міг дочекатися, коли його покличуть: має багато розпитати, розвідати, але язик одубів — бажана зустріч застала несподівано, і він мовчав, оторопівши.
Дідо Капуш узяв його кавулю, ступив кілька кроків і зупинився. Був схожий на маленького засушеного старця з патерицею.
Перед ними, з узлісся, відкривалися поля.
— Минулого разу, мій учню, ми спробували трохи читати небо, а зараз спробуємо приглянутися до того, на чому стоїмо, — до землі,— починає учитель. — Перед нами зелена книга…
І він казав: он вруниться молодий засів — це наше з тобою життя виколисується на кожному тендітному тоненькому листочку. Бо що ми без колоска? Ми залежимо від зерна: людина, звір і пташка. І ми самі як зерно — вийшли із землі. Але про це згодом, колись, а тепер запам’ятай: краси людини без землі і краси землі без людини нема. Земля живе, йдучи із зими у весну, з весни у літо, з літа в осінь, — і так без кінця. І ніщо не може зацвісти вдруге, а старе не омолоджується. І все воно — на радість…
Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радість людини — орати і сіяти. Кожна людина, де б вона не була, що б не робила, хіба не орач і не сіяч? Без поту земля не родить і не буває жнив… Тече річка, грає озеро, стоїть ліс, лежать поля — ти собі тільки подумай, скільки-то природі треба було потрудитися, щоб усе стало таким, як є. І як усе повсякчас трудиться зараз: річка тече, озеро грає, ліс гомонить…
Хитро й дивно усміхаючись, він оповідав про добрих і злих духів, без яких ніщо існувати не може: сила кожного таїться в силі його душі.
У лісі живуть Лісовики й Лісовки — вони пастухи й пастушки звірів і дерев. Але там живе й Полісун — пастух вовків, який гонить їх на бійки і на прокорм. По полю ходить Польовик. Він як бицюра. Доглядає ниви. А у водах — Водяник, який подібен на рибину з великим хвостом. Йому допомагають русалки. А є й земляні духи — стережуть скарби землі… Вони подібні до людини. Літо — це молода дівчина, одягнена в білу сорочку, закосичена рослинами й зіллям. А Зима — це стара баба: голова бочка, губаста, зубаста, костата, семикожушна. Зустрінуться, Зима й каже Літу: «Якби не я, то ти б спаршивіло!»
Земля — найпривітніша людська домівка. Кращу чи й знайти?
— Ви гарно оповідаєте, — озивається хлопець. — Але чому я ні разу не здибався з духами лісу, води, з Літом чи Зимою?
— Неправда, — заперечує учитель. — Ти повсякчас живеш серед них, вони тебе бачать, а ти їх ні; вони тебе скрізь супроводжують, а ти й не здогадуєшся через свою байдужість, глухоту та недбальство.
