Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Майже все село зібралося вже біля столу. А Тайфун Марусі не було... Де ж це вона? Чи не трапилося з нею чогось лихого? Куди вона пропала?
Хлопці стурбовано позирали навколо, нишпорили очима. Та дарма.
От же ж! Сама була закапьорщиком, як каже Циганів тато, усієї оцієї петрушки і раптом так несподівано й таємно зникла. Може, у якусь катастрофу втрапила... Може, хтозна-
що з нею зараз... І ніхто нічого не знає, всі собі веселяться, танцюють під баян Мирона Кандиби і вже ондо зриваються співати...
Миллион, миллион, миллион алых роз...—
виводить тонкий дівчачий голос в одному кінці столу. А із другому чоловічий басок бубонить:
Червоні маки, квіти кохання...
А її, може, й справді рятувати треба. А тут горлопанівка якась.
Не було й нового голови.
І комсомольця Васі не було. Ну, для того, може, й добре, що його не було. Бо Клавка ондо біля Сергія-туриста так увивається, так очима пряде. Сергій і не дивиться. А вона все одно...
— О! Ти диви! Голова! На лисапеді!..— вигукнув хтось. І справді. Дорогою, бадьоро накручуючи педалі, їхав на велосипеді новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.
Люди загомоніли:
— Овва! Може, й бричку відновить. Як Михайло Львович.
— А що? І правильно було б.
— Хай хоч на ракеті літає, хоч пішки ходить, аби господарство підняв.
— І то правда.
— Скільки можна у районі задніх пасти!
— Добре було б, якби... Так уже хочеться, щоб...
— Побачимо... Побачимо...
Голова підкотив до воріт діда Коцюби.
— День добрий, Іване Івановичу! Можна біля вас припаркуватися?— весело привітався він до діда.
— Паркуйся,— усміхнувся дід.— Тільки щось у тебе сьогодні транспорт благенький.
— А я цей транспорт з дитинства люблю. І їдеш, і без руху не сидиш. І швидко, й зручно, і для здоров'я корисно.
— Оце головне!— підняв палець догори дід Коцюба.— Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте,— дід розвів руками.
— Та ви що? Ви ще як дзвін!
— Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п'ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді... За роботою ніколи й старіти було.
— Золоті слова!
Наче з-під землі з'явилися біля голови Бобешко й Бобинець.
Затуляючи рукою опухлу щоку, Бобешко бадьоро відрапортував:
— Максиме Богдановичу, все готове! Можна хоч зараз починати.
— Почекаємо трохи,— голова глянув на годинник.
— Авжеж, авжеж, почекаємо,— розуміюче закивав Бобешко.
— Нема питань!— захоплено підхопив Бобинець.
— Я просто, щоб ви знали. Я знаю... авжеж, почекаємо. А скоро приїдуть?— Бобешко, питаючи, подивився на діда Коцюбу.
— Скоро,— сказав голова.
— А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет?— несподівано спитав дід Коцюба.
Бобешко здивовано глянув на голову, потім на діда. Бобинець почервонів.
Хлопці перезирнулися. Лукавить дід, як завжди, чи, може...
Голова усміхнувся, але з відповіддю не поспішав.
— Я-то взагалі не люблю питати, не цікавий, рано чи пізно з'ясовується, але оскільки, бачу, все село зібралося, то, мабуть, щось таке... визначне, а я... Може, сорочку чисту вдягнути треба?— дід примружив одне око.
— Визначне, визначне!— засміявся голова.— А сорочку святкову таки вдягніть. Я вам саме хотів сказати. Та посоромився.
І, обнявши діда за плечі, Максим Богданович повів його до хати.
— Ох і хитрий народ ці діди!— покрутив головою Бобешко.— Наче нічого не знає, старий лис!
— Іменно!— кивнув Бобинець з якимось полегшенням. Хлопці ще раз перезирнулися.
Щось у дідовому голосі було таке... Ні, не схоже, щоб він лукавив.
— їдуть! їдуть! їдуть!— загукало одразу кілька голосів.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому розкривається нарешті секрет діда Коцюби, та й не лише діда... Свято в Гарбузянах.
Дорогою, оповитою хмарою куряви, мчала машина. Дід уже зайшов у хату, і голова поспішив до воріт. Бобешко і Бобинець виструнчилися, як на параді.
"Ну, зараз усе з'ясується",— завмерли хлопці.
Вже видно було, що машина — то колгоспний "бобик".
"Тепер ясно, чого голова на велосипеді прикрутив. Свою машину послав зустрічати гостей. Але поважні гості навіть з району і то на "Волгах" приїздять. Невже ж з Києва на рейсовому автобусі прибули?"
"Бобик" різко загальмував біля дідових воріт.
Хлопці глянули й мало не скрикнули від радості.
За кермом сидів Вася. А біля нього на передньому сидінні — Тайфун Маруся.
Більше в машині не було нікого. Тайфун Маруся випурхнула з машини, наче метелик.
— Ну?— ступив крок їй назустріч голова.
— Порядок! — вигукнула вона, усміхаючись.
— Спасибі, комсомол!— голова поклав їй руку на плече, потім обернувся до столу й гукнув:— Сідайте, будь ласка, товариші! Будемо починати!
Вася дістав з машини якийсь пакунок і поніс до столу. Бобешко гостро глянув на Бобинця.
— А де ж?..— спитав Бобешко в голови.
— Хто?— спитав голова.
— Ну... як?.. Ми що — не будемо чекати?— знову спитав Бобешко.
— А кого? Ви когось іще чекаєте? Бобешко метнув на Бобинця гострий погляд.
— Та ні... то я просто так...
— Ну, тоді до столу!— голова зробив рукою широкий жест.
У цей час рипнули двері і з хати вийшов дід Коцюба у новій вишиванці, стрункий й помолоділий.
Голова швидко підійшов до нього, взяв під руку:
— Ходімте, дорогий Іване Івановичу! Ходімте.
Тайфун Маруся підбігла і вхопила діда під другу руку.
— Ходімте, дідусю!
Дід Коцюба заупрямився:
— О! Чого це ви мене, як... як папу римського.
— Що нам той папа римський! Ви — наш папа гарбузянський!— засміялася Тайфун Маруся.
— Правильно!— підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.
— О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди! — Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою. Та, якби й не махнув, вони б однак пішли за Тайфун Марусею. Бо вона кивнула їм.
Усі вже посідали. Вільний був лише край столу, ближчий до дідового подвір'я. І так сталося, що Максим Богданович з дідом Коцюбою сіли на чільному місці, ліворуч од них — Тайфун Маруся з Васею, а праворуч хлопці. Вони були щасливі, що сиділи навпроти неї. Раз у раз штовхали один одного ліктями і без усякої причини сміялися.
Голова підвівся, чекаючи тиші.
Нарешті всі примовкли.
— Дорогі товариші,— почав Максим Богданович.— Загальні збори колгоспників колгоспу "Зоря комунізму" вважаю відкритими. На порядку денному одне питання. Яке — зараз скажу. Звичайно, можна було зробити це в клубі, на сцені, з президією, як це завжди робиться. Але ми порадилися з комсомолом, прислухалися до його молодих ідей і вирішили у даному конкретному випадку відхилитися від звичайної форми. Отож на сьогоднішньому порядку денному одне питання. Сьогодні ми зібралися з вами, щоб відзначити ювілей... Власне, ювілей уже минув. Треба було відзначати його ще позаторік. Але краще пізніше, ніж ніколи. Так от... Позаторік минуло рівно півстоліття, як працює у колгоспі "Зоря комунізму" один з перших наших колгоспників Іван Іванович Коцюба.
Дід давно вже совався на лаві, а тут почервонів і почав підводитися:
— Та що ви... Якби я знав... Ще й сорочку, старий пень, напнув...
Але голова поклав йому руку на плече:
— Знаю, знаю, що ви скромний, не любите бучних церемоній. Тому ми це тут і влаштували. Бо ще б утекли... Але дозвольте все-таки сказати кілька слів. Довго не буду. Товариші! П'ятдесят років Іван Іванович член нашого колгоспу. П'ятдесят років рядовий хлібороб Іван Іванович Коцюба обробляє цю землю, ростить хліб.... П'ятдесят років "за вичотом", як він сам каже, чотирьох років війни. Але й на війні рядовий солдат Іван Іванович Коцюба лишався господарем цієї землі. Бо захищав її від лютого ворога. Оці лани захищав, оцей гай...— Голова повернувся до Тайфун Марусі, вона кивнула, і Вася витяг з-під столу пакунок.— Товариші!— урочисто вів далі голова.— Виношу на загальні збори пропозицію: присвоїти Івану Івановичу Коцюбі звання почесного колгоспника і нагородити його цінним подарунком. Хто за?
