Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
? А даси ковзани?
? Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!
? І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, ? в'їла Люба і кинулась до дівчат.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, ? ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.
Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?
На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.
Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.
"Здоров, шибенику!" ? в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ? і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!
А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість ? витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!
? Михайлику, Михайлику, го-ов! ? наспівне обізвався біля верб Любин голос.
Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.
? Іч, яка ти сьогодні!
? Яка? ? радіє, грає очима і соромиться дівчинка.
? Святешна.
? Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? ? І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.
Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.
? Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.
? У цій? ? одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.
? У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.
? А як тепер тітчин дядько?
? Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?
? Тільки не впади.
На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:
? Хіба обійдешся без цього?
Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.
? Ти б їх мотузочком спутала, ? вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.
? Ти чого? ? здивувалася дівчинка.
? У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.
? Хі-хі-хі, ? злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. ? Втішився, пустомолот!
? Чого це я пустомолот?
? А чого видумав таке?
? Хіба я винен, що в тебе язик чорний?
? Це ми сьогодні їли парені чорниці, ? І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?
? Поїдемо далі, ? з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.
? Можна й далі.
Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?
Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.
? Михайлику, а тут не страшно? ? підбігла захекана і розчервоніла Люба.
? Чого тобі страшно?
? Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.
? Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
? Я трохи далі!
? Дрижаки позичаєш?
? Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, ? в очах було повно завзяття.
? Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! ? захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.
А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.
І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.
З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.
? Ой Михайлику, ти не втопився? ? підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.
? Та, здається, не втопився, ? спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.
? Зараз же скидай чоботи! ? наказала Люба.
Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
? Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.
А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:
? А що скажуть твої батьки?
? Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, ? передала мамин голос.
Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.
"Це ж кому святий вечір, а комусь ? грішна купіль", ? знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.
? Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! ? мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: ? Ви в ополонку вскочили? ? Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.
З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.
