Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

І хоч мене вразило, що він ту ж мить почав (з несподіваною для нього дбайливістю) розстилати на вогкій траві шинелю (я не сподівалася, що він спіймає мене на слові!), відступати було нікуди. Сама навальність його дій уже була мені викликом.

Тепер я вже можу розповісти про те, що відіграло надалі дуже велику роль і мало наслідки не лише для мене, а й для Честера: того вечора вперше (мені й не снилося нічого подібного!) Джім утнув зі мною таке, аж я спершу здивувалась і навіть була трохи шокована, але потім пережила просто безмірне блаженство,— здавалось, воно заполонило мене всю без останку (так насправді й було). «Це тому,— вирішила я тоді,— що ми кохаємо одне одного, і кохання керує нашими вчинками». (І помилилась, бо згодом, коли ми по-справжньому зблизились, Джім признався мені, що він навчився того в Індії, де молоді люди пізнають цю науку з відповідних книжок).

І однаково не слід думати, що це було щось чисто фізичне (наслідок нового набутого Джімом досвіду), бо тієї миті духовне й плотське так міцно злилися в одне, що роз'єднати їх було так само неможливо, як відділити душу від тіла. І це невпізнанно змінило не тільки моє тіло (воно здавалося тепер зовсім іншим, виліпленим з якоїсь легшої і чутливішої плоті, так би мовити, палкішої і живішої), але й душу; сталося щось надзвичайне: посвята в таїнство, священна обітниця (значення якої збільшувало пережите мною блаженство), і я була прикро вражена, коли по всьому тому Джім промовив — так задоволено, ніби щойно провернув оборудку й підписав вигідний контракт (Джім і справді надавав великого значення контрактам):

— Тепер усе гаразд. Тепер ти моя і вже не зможеш ніколи спати із своїм йолопом. Звичайно, якщо в тобі лишилась хоч краплина порядності.

Як не дивно, тепер, коли наплив жаги, що спершу так затьмарив Джімову свідомість, став поволі спадати, і він, за його висловом, закріпив мене за собою, я впізнала в ньому того самого Джіма: він миттю перестав бути шанобливим до мене і ввічливим у ставленні до Честера. Та мені було тоді з ним так хороше, що він, повторюю, міг робити зі мною все, що заманеться. Йому довелося двічі (я ще ніяк не могла отямитись від блаженства й змусити себе про щось думати) пояснювати мені свій план: він відвозить мене в одне місце, поблизу Бакфілда, де нам ніхто й ніщо не перешкоджатиме жити удвох. Але майже втративши здатність розуміти, про що він говорить, я тим більше втратила будь-яке уявлення про час і дуже злякалась, коли в саду раптом пролунав голос Честера:

— Ніно, ти тут?

30

Я зразу ж вирвалась з Джімових обіймів і побігла у напрямку дому. У холлі нікого не було, і підвісна лампа (я люто її ненавиділа — і за те, що вона з рожевого скла, і за те, що це був весільний подарунок Гулда) навернула мене на думку, що життя в Орчарді давно вже мені нестерпне.

Це змусило мене прискорити ходу (хотілося уникнути зустрічі з Честером), але саме тоді, як я підійшла до сходів, він ввійшов у холл з чорного ходу й мовив:

— Ну ось і ти нарешті.

Я відповіла:

— Так, це я, я саме йду нагору.

Він зауважив:

— Я бачу, ти порвала сукню.

— О боже!

— Я вже стривожився — ви пробули в саду понад дві години.

Це мене здивувало і навіть злякало. Проте Честер був стриманий і спокійний, і я зрозуміла, що в нього нема наміру влаштовувати мені сцену.

За ці три роки, відтоді, як Честер зажив слави й постійно був тепер на очах у людей, він і справді дуже змінився. Став значно впевненіший у собі й не так легко запалювався,— принаймні не показував вигляду.

Я подивувалась,— мовляв, невже й справді минуло так багато часу, позіхнула і, сказавши, що насилу тримаюсь на ногах і хочу лягти, мало не бігцем піднялася до себе в спальню.

Та не встигла я навіть підійти до туалетного столика, як почула, що він іде назирці за мною. Схопивши щітку для волосся, я почала розчісуватись, боячись, що він запропонує мені свої послуги. Але Честер не підійшов до мене, а тільки спитав через усю кімнату:

— Ти що, справді дуже закохана в Джіма?

— Даруй мені, Честере, не будемо про це сьогодні.

— Отже, є про що.

— Я втомилась.

— Так, втомилась,— від мене.

— Ні, але я справді ніг під собою не чую. Та й тобі слід виспатись — у тебе завтра такий важливий виступ.

— Виступ? — перепитав він, і лише тут я помітила, який він схвильований.— Виступ? І ти гадаєш, я зможу тепер виступати?

— Авжеж, зможеш, Честере. Мусиш. (Оскільки я мала от-от нанести йому таку страшну рану, мені дуже хотілося, щоб він був якомога «розважливіший»). Це надзвичайно важливо для тебе. Хоч би там що сталося, ти мусиш виголосити свою промову.

— А що може статися? Ти хочеш піти від мене?

Я не відповіла.

— Ти ж знаєш, я дбаю лише про твоє щастя,— додав він, трохи помовчавши.

Від тих його слів мене кинуло в дрож, та я себе не виказала, і вже за мить почула, як за ним грюкнули двері. Більше він не повернувся, чого, правду кажучи, я й не сподівалася (а тому радість моя була безмежна!); я цілу ніч пролежала в ліжку сама, ні на мить не склепивши очей, і на ранок почувалася такою розбитою, ніби ми з ним уже кілька днів билися навкулачки.

І справді, в цьому домі, де його раз по раз охоплював то любовний, то релігійний шал, де так часто звучали його безглузді й бундючні фрази про свободу, обов'язок і честь, кожна кімната була так просякнута Честером, що всі його поразки й перемоги ніби сиділи тут по кутках, вони душили мене зусібіч. Навіть власноручно побілена Честером стеля, двері, що їх він теж сам фарбував, нагадували про його страхітливу енергію та любов до цього дому. І навіть незвична тиша (я не чула нічого, крім белькотання Томмі в дитячій кімнаті та гуркоту кубиків, що розсипались по підлозі) ніби теж промовляла зловісним Честеровим голосом,— немов саме повітря тут було насичене випарами його докірливих роздумів про зраду.

Я почувалася так, ніби мене звідусіль гнітив страх, і сказала собі: «Чого ти зволікаєш? Він неодмінно вигадає якийсь фокус і знову спіймає тебе у пастку. Ідеш ти від нього чи ні? Хай би що ти вирішила, одному з них неминуче зробиш боляче». У домі, де все нагадувало про Честера, я не могла залишатися й на хвилю. Я гарячково повкидала до валізи деякі свої речі, одягла стару літню муслінову сукню, таку любу Джімові,— я з неї давно виросла, проте вирішила, що й зараз йому сподобаюсь у ній,— вона зграйно підкреслювала мою стать. Я намагалася ні про що не думати, окрім Джіма і того, що буде йому приємно. Мене опосіла одна думка: я повинна, я мушу бути зараз біля нього.

31

Годинник уже показував десять, а найближчий поїзд з Куїнспорта до Бакфілдського вокзалу відходив об одинадцятій десять, але я вирішила не чекати й раніш вийти з дому. Непомітно прослизнувши через садову хвіртку (аби покоївки не побачили мене з валізою в руках), я доїхала автобусом до міста. О пів на одинадцяту я вже була на станції, у залі для чекання. Мені здавалося, що саме там буде безпечніш, бо в місті повно Честерових шпигунів, які стежать за мною (і справді, у Честера було чимало друзів і ворогів),— вони вмить здогадаються про мій намір і сповістять його.

Тому, коли за десять хвилин до зали увійшов Честер і попрямував до мене, це було наче грім серед ясного неба. З хвилину я ошелешено дивилась на нього, але потім подумала: «Ет, пусте, я його не боюся!» Це відразу додало мені рішучості й снаги, і я вже спокійно поцікавилась:

— А як же твій мітинг?

Честер знизав плечима і махнув рукою,— які, мовляв, тепер мітинги,— і сів поруч. Виглядав він як звичайно,— ото й тільки, що дивився на мене лютим оком, ніби той пес, що стежить за чужаком і не знає, вкусити його чи ні.

Я спитала:

— Хто тобі сказав, що я тут? Амелія?

Він знову знизав плечима (потім я довідалась, що він дізнавсь про мої плани і вистежив мене крізь вікно готелю в Лонгуотері), і сказав: