Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
Трохи згодом було старанно підраховано всі, хто які мав, гроші. Щоб покрити видатки на незаплановану подорож до Щеціна, хлопці вивернули всі свої кишені.
Грошей було не так уже й багато, але їх вистачило на те, щоб купити квитки в один бік.
— Коли повернемось до Варшави, — обережно застеріг учитель, — доведеться затягти паски. А може, навіть треба буде на кілька днів скоротити нашу екскурсію.
— Аби тільки поїздка в Щецін закінчилася добре, — сказав Ягелло і тут-таки подумав: «Ну й зух цей Богдан! Ще одна гарна екскурсія — це, звісно, добре, але усе має свої межі… Захотів поїхати до Щеціна — будь ласка… Захотів проїхати зайцем — будь ласка… Але пора ж нарешті й честь знати. Скільки можна ходити неспійманим? Не думав же він про ту Америку серйозно?! Навряд чи стало б у нього на це фантазії. Якби я вирішив гайнути за океан — до Бразілії, Мексіки чи Гватемали, — це було б цілком зрозуміло… Але ж я — це я. Адже за своє коротке життя я вже написав двадцять два вірші, п’ять оповідань і кілька десятків сторінок цікавого роману».
В купе, крім сімох Справедливих і вчителя Микули, є ще молодик у морській формі. Він сів у Кутні і зразу втиснувся між Казиком та Ластатим. Поїзд не встиг іще рушити, як він звісив голову на груди й гучно захропів. Мабуть, призвичаївся спати в будь-яких умовах. Потроху почали призвичаюватись до цього й хлопці. Вже не такими твердими здавалися лави, а ритмічний стукіт коліс лунав колисковою музикою…
Аж раптом прозвучав збуджений голос Казика Врубеля:
— Пустіть його! Тікай! Обережно! Зірвешся! Рятуйте!
Всі схопилися з місць, ніби почули звук сурми: «В атаку!» Навіть моряк розплющив одне око й занепокоєно глянув на Казика. Ще хвилина замішання — і вибухає гучний регіт.
— Що сталося? — Казик кліпає повіками, напівпритомним поглядом дивлячись на хлопців, які качаються від сміху — оце потішив, так потішив! — Чого зуби щирите?
— Ти ж горлав: «Рятуйте!» От ми й прибігли тебе рятувати, — регоче Качур. — Але ти хоч скажи, від кого?
Казик пригадує свій сон: Богдан тікає від залізничників. Ніч… В руках у залізничників замість ліхтарів маленькі гарматки. Від пострілів з їхніх стволів виривається вогонь, — і стає видно мов удень. Заряди летять у Богдана, звиваються, відскакують, наче живі. Богдан видряпується на дах вагона, біжить, перескакує з одного вагона на інший. Але що це? На останньому вагоні причаївся залізничник у величезній хутряній шапці, насунутій на ніс. В руці у нього виблискує величезна шаблюка. «Жахчах! —і капець!»—каже залізничник Богданові, глузливо посміхаючись. Богдан не бачить небезпеки, біжить просто на цю шаблюку, потім, уже в останню мить, зупиняється на краю даху і, не роздумуючи, стрибає з поїзда. З поїзда, який мчить так швидко, що навіть гоночний автомобіль залишився б позаду.
— Богдан мені снився, — шепоче Казик і відчуває себе дуже щасливим. Нарешті він вирвався з обіймів моторошного сну… Немає ночі, освітленої пострілами гарматок, надворі сонячний день. Немає залізничника в хутряній шапці, який вимахує шаблюкою, а є симпатичний моряк, що тим часом розплющив друге око, позіхнув і турботливо спитав:
— Погано себе почуваєш? На сонці як насидишся, бува, то й сняться різні жахи.
— Богдан — це не жах…— усміхнувся Ягелло. — Це цілком порядний хлопець, тільки часом дурні ідеї заходять йому в голову.
Поки вони доїхали до Познані, встигли заприятелювати з моряком. А коли виявилося, що то не просто моряк, а солдат берегової охорони, в розмову вельми дипломатично включився учитель Микула. Він почав розповідати про свою молодість, про різні пригоди, найбільш пам’ятною з яких була поїздка в Гдиню. Хлопці були вкрай здивовані. Адже ще годину тому вчитель казав їм, що ніколи не бачив моря. Хіба що на картинах, листівках чи фотографіях. А зараз він із запалом розповідає, як у тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році приїхав у Гдиню, певна річ, зайцем, бо втік із дому й не мав з собою ані гроша, як тинявся біля порту, розглядаючи великі судна. Він вирішив потай дістатись на одне із цих суден і виїхати в Америку.
«Бреше, як по нотах, — нетерпляче совався Качур, з неприхованою іронією дивлячись на вчителя. — Запозичив усю, як є, історію в Адама, чи то пак, у Ліпки. Тільки замінив Щецін на Гдиню, а тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік на тридцять сьомий. Хоче своїм минулим симпатію в нас до себе викликати?»
А вчитель тим часом уже опинився в порту, заховався між якимись ящиками й чекав ночі. Лише з її приходом почав молодий Микула обережно наближатись до заснулого пароплава, що стояв біля пірса.
— Богдан теж так може зробити! — вихопився Казик, як Пилип з конопель.
— Який Богдан? — зацікавився моряк.
— Не базікай, бовдуре! — крикнув Адам, змовницьки моргаючи Казикові. — Не заважай панові вчителю!
Казик зашарівся, мов панночка, забелькотів собі під ніс:
— Богдан — це герой однієї книжки… Я саме читаю… ще не знаю, чим скінчиться… сюжет трохи схожий на те, що розповідає пан учитель…
А пан учитель зітхнув з полегкістю і знову рушив до узбережжя. Високо вгорі, на капітанському містку, горіла одна лампочка, на палубі друга, але світили вони, можна сказати, майже символічно. Ніч сприяла любителеві морських пригод. Одначе в найвідповідальніший момент щастя відвернулося від нього. Коли він поставив ногу на трап, хтось залізними пальцями схопив його за плече: «Ти куди? Ану покажися, зараз я тобі такого прочухана дам, що більше не закортить волочитися по світу!» Так і сталося: мрії про велику подорож закінчились великою прочуханкою.
— Це ще й добре все скінчилося, — з неабияким знанням справи ствердив моряк. Він дістав з кишені маленьку люльку і шкіряний кисет. Коли мова зайшла про морські справи, то треба неодмінно тримати люльку в зубах. Така люлька може навіть зачарувати цей жалюгідний вагон і перетворити його на корабель, принаймні на кораблик. — Нині теж не бракує хлопчаків, у яких голови пухнуть од різних таких ідей… Хочеться їм пригод, а часом з тих пригод нещастя виходить. Дістанеться такий шибеник до порту, як оце тоді ви… прикипить очима до пароплава й марить про Африку, про полювання на тигрів…
Моряк притоптує пальцем тютюн у цибуху люльки, не дуже глибоко затягується й випускає кільця диму. Зараз він дуже поважний. Хоче довести цим сухопутним щурам, що служба, яку він несе на морському узбережжі, ні в чому не поступається перед службою капітана далекого плавання. І щоб переконати в цьому, моряк починає згадувати найдостойніші епізоди із своєї бойової діяльності. Може, не у всіх епізодах брав він участь, але слухачам знати про це не обов’язково.
— Одного хлопця я знайшов у бочці… у звичайній бочці з-під оселедців! Ото був оселедець, я вам скажу! Мав чотирнадцять років, лишився на другий рік у класі, боявся вернутися додому і просто зі школи, та ще й з отим нещасним табелем у кишені, примандрував у порт. Хотів був податися в далекі світи, думав — там тільки те й роблять, що чекають на таких, котрі вчитися не хочуть. Англійська королева запрошує їх на чай і каже: «Дуже добре, дітки мої… дуже мені подобаються ваші жалюгідні оцінки. За кожну двійку одержите тисячу фунтів, а хто має п’ять двійок, той дістане замок і титул лорда…» З одним таким шпінгалетом було ще гірше… Він приїхав з Познані, пощастило йому пробратися на пароплав, а вранці почалося завантаження судна, і хлопця, що сховався в трюмі, придавило важким ящиком. Ледве живий лишився. Три місяці в лікарні пролежав. Або така ще історія: пароплав вийшов з порту, уже й берегів не видно, а тут голландські моряки знаходять під важкою пландекою напівживого від страху тринадцятирічного громадянина Народної Польщі. Посадовили його на катер і відвезли на берег…
— А що ви робите з такими втікачами? — занепокоєно питає вчитель.
— Усяк буває. Але панькатися не можна. Для їхнього ж добра, звісно. До того, кордон — це кордон. Закон є закон. Порядок має бути…
Хлопці сиділи в глибокій задумі. Навіть трохи розсердились на вчителя за те, що він спровокував моряка на такі розповіді. Майже одночасно всі відчули також, що моряк не такий уже й симпатичний, яким здавався спершу. І зирить зараз якось дивно, ніби підозрює, що вони сьогодні вночі позалазять у порожні бочки й чекатимуть на корабель, який пливтиме в Америку. Ластатий навіть демонстративно встав із лави, ніби збирався показати всім, що йому неприємно торкатися плечем цього службіста, який прилюдно глузує з відважних молодих людей. Це ж подумати тільки: Богдан Ліпка міг попасти до його рук! Відомо, чим би це скінчилося: тюрмою, а то й каторгою. Моряк не шанує навіть королів. Про англійську королеву говорив з такою зневагою, наче вона була в нього на службі. Чудовисько, та й годі!
