Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

"А цей світлий час, ця доба за все життя рахується, чи як?"— питаю.

"Та ні!— засміявся Мить Митьович.— Тільки за останні

два тижні. Свіженький мусить бути час. Бо інакше не подіє".

"А-а... То як же його набереш за стільки?"— скривився.

"Важко. Я розумію. Якби легко, не було б питань. Тому можеш друзів своїх залучити. Ви ж, здається, усі втрьох Тайфун Марусю визволити хочете?"

"Ага,— кажу,— втрьох".

"Тому й світлий час може зараховуватися на трьох".

"О!— кажу.— Це інша справа".

Гульк! А ви вже за столом сидите, як оце зараз.

Я рота розкрив, щоб вам усе розказати, а Мить Митьович руку застережливо підняв:

"Не хвилюйся! Вони вже в курсі. Вони все чули, що я тобі казав".

"Ну, тоді,— кажу,— згадуймо, хлопці, швиденько, що ми такого за два останніх тижні світлого зробили".

Ви на мене дивитесь, моргаєте розгублено, а тоді ти, Цигане, кажеш:

"А як же його підрахувати точно, по хвилинах? Хіба пам'ятаєш?"

"Ну, то дрібниці. Для цього у нас часометр є. Та й тітонька Незабудь поможе".

"Поможу. Звичайно",— почувся поряд з Митем Митьовичем скрипучий голос, хоча нікого там не було.

Мить Митьович витяг з кишені прилад, схожий на електронний калькулятор, і сказав весело:

"Поїхали!"

Ви наморщили лоби. Я також.

"Ну...— сказав ти, Сашко Циган.— Ну, хоча б учора... оцей стіл і лавки..."

"Ага! Правильно!"— підхопили ми з Марусиком.

"Годиться!— почувся скрипучий голос тітоньки Незабудь.— По три години чотирнадцять хвилин сімнадцять секунд кожний. Обчислюю усіх трьох разом, бо труд був колективний".

"Ясно",— сказав Мить Митьович і заклацав клавішами на часометрі.

"Дев'ять годин сорок дві хвилини п'ятдесят одна секунда".

Ми весело глянули один на одного.

"О!"— потер руки Марусик.

Але далі справи пішли гірше. Як ми не напружувалися, нічого серйозного згадати не могли.

В результаті кругом-бігом набралося світлих хвилинок ще десь од сили на півгодини.

Ми й не підозрівали, що за два тижні так мало зробили корисного. Не для себе. Для людей.

"Так що ж тепер робити?"— розгублено глянув я на Митя Митьовича.

"Саме тепер щось і треба робити",— сказав Володар Часу.

"А чи встигнемо? Він же на ній от-от ожениться..."

"Не хвилюйтесь, хлопці,— заспокоїв нас Мить Митьович.— Це вже мій клопіт, Я вас у минулий час перенесу".

Я глянув на вас. Ви глянули на мене.

"Так що ж будемо робити?"

І раптом несподівана думка майнула в моїй голові.

"Хлопці!—вигукнув я.— А хто ж за неї в колгоспі працюватиме, поки вона в Кощія сидить? Як один раз хтось її загінку висячі прорвав, то гадаєте, щодня так буде... Так давайте..."

— Стривай!— перебив Журавля в цьому місці Сашко Циган.— Досить! Не могло тобі це снитися, бо про ту загінку ти тільки сьогодні вранці дізнався.

Журавель густо почервонів.

Як неприємно, друзі мої, коли гарну щиру людину несподівано ловлять на неправді, якої вона припустилася ненароком, цілком випадково. Ви знаєте, у таку мить просто хочеться разом з нею провалитися крізь землю. І я тільки тому не провалююсь, що дуже хочу послухати, що ж було далі.

— Ну, може, я ті слова про загінку й не сказав,— почав виправдовуватися Журавель.— Хіба дослівно запам'ятаєш? Але про те, хто за неї працює, поки вона в Кощія сидить, точно сказав... Точно!

— Ну, давай просторікуй далі,— поблажливо усміхнувся Сашко Циган.— То не має значення. То я просто так.

— Та не вигадую я! Слово честі! От! Тільки збив...

— "Так давайте..."— підказав Марусик.

— Ага...

"Так давайте,— кажу,— її загінку прорвемо..."

Ви на мене подивилися без особливого захоплення.

"Давай",— зітхнув ти, Сашко Циган.

І ти, Марусик, сказав: "Давай",— і теж зітхнув.

"Ну, гаразд,— мовив Мить Митьович.— Зараз я вас у вчорашній день перенесу".

Тільки тепер я помітив, що в нього на обох руках по великому годиннику. На лівій руці годинник звичайний, на якому цифри розташовані зліва направо, як то кажуть, за годинниковою стрілкою. А на правій руці годинник незвичайний — цифри на ньому ідуть справа наліво, проти годинникової стрілки (там, де одинадцять,— один, де десять,— два і так далі).

Узяв Мить Митьович і почав із скреготом переводити їх стрілки на цьому незвичайному годиннику, що на правій руці.

Повний оберт зробив і каже:

"От ви й у вчорашньому дні. Маєте двадцять чотири години. Але вам стільки й не треба. Вам треба на трьох близ чотирнадцяти робочих годин, тобто по неповних п'ять на кожного".

"Не страшно",— бадьоро сказав я.

"Скажіть, а в майбутнє ви можете переносити?"— спитав Марусик.

"Можу,— мовив Мить Митьович.— Ото на лівій руці в мене хронометр майбутнього. Я знаю, що ви нетерплячі, але не квапте часу, хлопці. То ні до чого. Час — то найцінніше, що є на світі. Цінуйте кожну мить. Ваша доба почалася, хронометр уже цокає хвилини. Ставайте до роботи, не марнуйте часу. Мало що може перешкодити. Ніколи ж не вгадаєш, що трапиться попереду. Ну, працюйте. А я на кілька годин у відрядження гайну у Південну півкулю, на мис Доброї Надії".

І Мить Митьович зник.

Дивлюсь, а ми вже на буряковій плантації.

"Що ж, давайте!"— кажеш ти, Сашко Циган.

Закачали ми рукава й почали. Ну й капосна ж то робота — проривати буряки! Хто її видумав!

Вже через півгодини ми й розігнутися не могли. Поперек болить, руки затерпли, печуть вогнем. Як ті дівчата величезну, аж до крайнеба, плантацію обробляють? І ніяка механізація тут не допомагає, міжряддя машиною обробити можна, а от у рядках, щоб зайвину вирвати, щоб тільки одненького бурячка лишити, щоб же він міг нормально розвиватися,— тільки руками.

Чи знаєте ви, міські хлопці й дівчатка, яким солоним потом дістається отой солодкий цукор?!

Гну я горба і тільки раз у раз піт з лоба рукавом витираю. Важко!

Сашка Цигана я краєм ока бачу, він поряд зі мною сопе. А про тебе, Марусику, якось не думаю. Не бачу — значить, відстав трохи.

Потім обернувся. Гульк, а ти метрів за двадцять від нас сидиш на землі, лікоть на коліно поставив, голову підпер і усміхаєшся.

"Цигане,— кажу,— дивись, що робиться!"

Ти, Циган, глянув та як лайнешся:

"Ах ти ледацюга! Ми жили рвемо, а він сидить та ще й усміхається!"

І раптом ми помічаємо, що в тебе, Марусику, в роті... вогонь... Усміхаєшся ти, зуби шкіриш, і крізь зуби вогонь пашить. Як ото, знаєте, головешка тліє.

Ти, Марусику, не ображайся, я ж не спеціально. Так мені приснилося. Слово честі! Та й не винен був ти. Бо підступи царя Добрила та цариці Злагоди (до речі, потім тітонька Незабудь, вони тими іменами тільки хитро прикривалися, щоб ввести в оману свої жертви, а вони ж були звичайнісінькою лихою силою і насправді звали їх цар Доб-Рило і цариця Зла-Года).

Ми з Циганом перезирнулися розгублено. Що робити? - порадитися ні з ким. Мить Митьович у відрядженні аж у Південній півкулі на мисі Доброї Надії.

А ми ж зовсім не знаємо, що робиться у тих випадках, коли в людини вогонь з рота пашить. І лишати тебе так не можна. Це ж дуже шкідливо для здоров'я. Ми царя й царицю побачили і зрозуміли, чиїх рук то справа. Вони визирали з-за твоєї спини (маленькі такі зробилися, наче лялькові), і хихикали, і пританцьовували, зовсім як діти.

Ех, розсердився тоді Сашко Циган та як закричить: "Опудало ти, Марусику, черевик і більше нічого! Знайшов, кого слухати, кому піддаватися!"

Тут і я не витримав, докинув кілька слів.

Але на Марусика те не подіяло аж ніяк. Навіть навпаки. Чим більше ми лаялися, тим більше пашів вогонь з його рота. І тим більше хихикали й пританцьовували цар і цариця.