Збігло літо - Боден Ніна (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
— Все гаразд, Ноаксе. Я тут. Я з тобою. Все гаразд, Ноаксе…
Лише раз вона відкрила накривку кошика й заглянула всередину. Він усе ще був непритомний — чи просто спав, — але коли Мері доторкнулася до його твердої клиноподібної голови, він поворухнув вухом.
Саймон чекав її на станції. Мері було видно, як він ховався за натовпом людей по той бік бар’єру. Він накинувся на неї, як тільки вона пробилася до нього:
— Де ти була так довго? Я вже пропустив два поїзди. Ти знайшла його?
А Мері думала тільки про Ноакса.
— Він у мене в кошику, — радісно повідомила вона. — О, Саймоне…
— Що?
— Пробач, що я запізнилася. Мені довелося нести його до ветеринара.
— До ветеринара? — перепитав він, утупившись в неї так, ніби вона раптом збожеволіла.
Тільки тоді вона збагнула, що він має на увазі дядька Крішни, і розсміялася, уявивши, що вона віднесла індійського джентльмена до ветеринара і привезла його додому. Вона так реготала, аж сльози виступили ні очах.
— Я маю на увазі свого кота Ноакса. Я не знайшла дядька Пателя. Він там не живе. Ти мав рацію.
Цієї миті вона була така щаслива, що дозволила собі визнати його правоту.
— О господи! — похмуро пробурмотів Саймон.
Він круто повернувся на підборах і закрокував геть, засунувши в кишені руки й похнюпивши голову.
Мері побігла слідом за ним. «Який він нестерпний хлопець! — подумала вона. — Спочатку казав, що немає ніякого сенсу їхати до Лондона, а тепер, коли з’ясувалося, що він був правий, чогось образився».
— Адже ти сам не вірив, що я знайду його. Хіба не так? Ти казав, що це марна поїздка.
Він коротко кивнув головою. Обличчя в нього було бліде й стривожене.
— Просто я мав надію… — почав він і замовк, ніби в нього не вистачило сили докінчити фразу.
— Що з тобою? — запитала вона. — Ну, не знайшла я його дядька. То ж не кінець світу, правда? Ще пошукаємо, от і все. Поки…
— Поки що? — перепитав Саймон. Очі в нього потемніли.
— Поки щось станеться, — сказала вона, мотнувши головою, бо нічого іншого не могла придумати.
Мері була навіть рада, що не знайшла містера Пателя. Бо коли б знайшла, він приїхав би й забрав Крішну. І тоді знову життя її стало б страшенно нудне і похмуре.
— Біда в тому, що вже сталося, — повільно вимовив Саймон. — Завтра приїздить додому мій дядько Хорейс. Сьогодні вранці мама одержала від нього листа.
9. Втеча на острів
— Нам треба придумати, де його сховати, — повторила Мері, мабуть, уже вдвадцяте протягом однієї години. — Ми повинні придумати!
— Перестань товкти одне й те саме, — відповів Саймон. — Що ж, по-твоєму, я намагаюся зробити весь цей час?
Однак, як здалося Мері, він лише удавав, що обурюється. Вона здивовано глянула на нього, але він одвів очі й важко опустився на кушетку. Руки в нього безвільно звисали, а голова похилилася, як у людини, що потерпілі поразку.
Крішна сидів на підлозі й спостерігав за Ноаксом, який, прокинувшись, заворушився в своєму кошику. Помітивши похмурий настрій у Саймона, він сказав чемним і сумним тоном:
— Пробач, Саймоне, що я завдав тобі стільки клопотів.
— Це не твоя вина, — сердито сказала Мері. — Він сам винен. Така в нього вдача. Завжди придумає собі якісь клопоти.
«А він і справді несосвітенний дурень!» — подумала вона. — Це ж безглуздя — перетворювати втіхи та розваги на клопоти й прикрощі, ніби якийсь нудний дорослий, а не хлопчик! Це ж просто щастя, що вони стали учасниками такої захопливої пригоди. Не щодня зустрінеш справжнього живого іммігранта, якого треба сховати від безглуздого закону. Саймон повинен тільки радіти такому випадку…»
— Ти безсилий панікер, — сказала вона й так ткнула його під ребра, що він ледь не впав.
— Ти вважаєш, що немає причин для тривоги? — із запалом спитав Саймон.
— Принаймні немає причин панікувати.
— Я сам можу поїхати до Лондона і пошукати там свого дядька, — сказав Крішна. — І вам тоді не треба буде турбуватися про мене.
Ця безглузда пропозиція примирила Мері з Саймоном. Вони спантеличено глянули одне на одного. Крішна, видно, і не уявляв собі всієї небезпеки, у якій він опинився. Коли йому намагалися пояснити, він лише позіхав з нудним виразом обличчя. Важко було зрозуміти, про що він думає, — якщо він узагалі про щось думав! Мабуть, він стільки натерпівся після того, як покинув Африку, вирішила Мері, що вже не реагував на навколишнє: він ніби заціпенів, і слова відскакували від нього, як горох від стінки.
— Самому тобі не можна їхати до Лондона, — заперечила Мері. — Ми тобі вже казали про це. Твій дядько не живе за тією адресою, яку ти назвав, отже там ти його не знайдеш. Адже ти не будеш блукати вулицями Лондона й шукати його. Тебе просто схоплять і посадять у тюрму.
Крішна не відповів. Мері помітила його неуважний погляд і зрозуміла, що він не слухає їх, — так іноді дивилася вона сама, коли їй говорили те, чого вона не хотіла чути. Тоді він одвернувся від них і простягнув руку до Ноакса.
— Не чіпай його, — попередила Мері, але було пізно. Він уже чухав кота за здоровим вухом.
Ноакс потягся, вигнув спину і почав вуркотіти, немов мотор.
Мері відчула в собі ревнощі.
— Якби він був здоровий, то не дозволив би лоскотати себе, — сказала вона.
— Жахливий у нього вигляд, — зазначив Саймон. — Ніби міллю поїдений. Ти певна, що твоя тітка впустить його в дім? Якщо вона така зла, то скаже те саме, що сказав ветеринар: його слід умертвити.
— Не знаю… — безпорадно відповіла Мері.
Їй спало на думку, що навіть справжня тітка Еліс може зреагувати так, як ветеринар. І не через те, що вона зла, а саме тому, що вона добра. Ветеринар сказав: «Іноді краще…»
— Він одужає, я знаю, — сказала вона.
— Він міг би побути тут, зі мною, — промовив Крішна. — В мене ніколи не було кота. Вдома у нас тільки собаки, та ще страусів тримаємо в своєму саду.
— І, звичайно, левів та тигрів, — пустила шпильку Мері й підморгнула Саймону.
— Ні, наш домашній зоопарк невеликий, — серйозно відповів Крішна. — А крім того, в Африці немає тигрів, хіба ти не знаєш? Зате в нас є малюк-леопард, кілька хамелеонів і страусів. Будь ласка, Мері, хай Ноакс залишиться тут. А то самому вночі так страшно.
Мері промовчала. Вона вже вирішила для себе, але не хотіла так легко здаватися.
— Гаразд, — нарешті сказала вона і в нагороду одержала таку широку й білозубу усмішку Крішни, що, здавалося, його обличчя розділилося надвоє. — Але тільки на одну ніч, — додала вона. — А завтра буде видно.
Завтра… Це слово упало між ними, мов камінь у воду, від якого тільки кола пішли. Мері глянула на Саймона: той сидів, утупившись у простір невидющим поглядом.
— А куди я піду завтра, Саймоне? — запитав Крішна. — Коли приїздить твій дядько Хорейс?
У голосі його не відчувалося тривоги, просто йому було цікаво знати. Саймон глянув на його довірливе обличчя й глибоко зітхнув.
— Куди-небудь у надійне місце, де ти будеш у цілковитій безпеці. Завтра вранці я заберу тебе звідси.
Він сказав це таким спокійним і байдужим тоном, що в Мері аж перехопило подих. Оговтавшись, вона спитала:
— Отже, ти вже вирішив, куди? Чому ж тоді нам не кажеш?
Саймон подивився собі під ноги. З дірки парусинового черевика виглядав палець. Він поворушив ним, не спускаючи з нього очей, ніби то було найзахопливіше видовище в світі.
— Я сподівався, що придумаю щось краще. Розумієш, те місце, куди я хочу його відвести, в приватному володінні.
— Ти маєш на увазі, що стороннім туди вхід заборонено?
«Як це схоже на Саймона, — подумала Мері, — зважати на такі дрібниці».
Вгадавши її думки, він густо почервонів.
— І це, звичайно. Та головне, що, крім мене, про нього більше ніхто не знає. І я хотів би зберегти його в таємниці.
— Хороше місце, Саймоне? — поцікавився Крішна.
Саймон усе ще дивився на свій палець.
