Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— А… а жаб'яча лапка?
— А… що папка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.
— Ти думаєш?
— Думаю!
— Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би. забобонний, розквоктався про жаб’ячу лапку. Такого б туману напустив. Я б не знав, куди йти, що робити.
— Але йому треба все-таки сказати зараз, а то…
— Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!
В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше — літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові моделі машин.
Більшого знавця автомобілів, як наших, вітчизняних, так і закордонних, не було, мабуть, не лише в Гарбузянах, айв усьому районі…
Марусик саме трусив малинівку. Вся земля піддеревом була рясно вкрита червоними запашними яблуками.
Почувши, у чім річ, Марусик хитнувся і мало не впав з яблуні.
— О! О! О!.. — аж застогнав він. злазячи на землю. — А ви казали! А ви казали! Ну й ну! — Він скривився, наче вкусив кислицю.
— «Художник»! От вам і «художник»! Що ж тепер буде? Ой! Що ж тепер буде?..
Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.
— Ну, чого ти? Чого? — лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель. — Машину виграли, а він… Візьми себе в руки.
Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.
— Ага. Машину… Справді… Це добре… Але все одно… все одно… страшно.
— Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай! — терпляче вмовляв його Журавель. — Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну… ну захотілося йому довести, що… — І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам — будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.
— Все одно… — не здавався Марусик. — Все одно… Якось…
А взагалі… Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.
— Авжеж! — наче прокинувся Сашко Циган. — Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово!
Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не… Ех ти, Марусик! — І він хвицнув Марусика ногою, або. як у нас кажуть, дав йому киселю.
І це стало наче поштовхом для зміни настрою.
— Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! «Запорожець»! — підскочив Сашко Циган.
— Га-га! — і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель. — Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на Далекий Схід… Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про «Москвича». Недарма.
Заусміхався й Марусик.
— Взагалі машина — це таки непогано. Навіть добре. Тільки… чи видадуть її нам?
— Ну, то дурниці! — махнув рукою Сашко Циган. — Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!
З вулиці почулося дирчання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.
Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.
І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.
Мати — Ганна Трохимівна Непорожня, русокоса голубоока красуня, — була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.
Все було начебто гаразд.
Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана. — це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості. Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому ґрунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.
«Еге! — ображено чухався після них Сашко. — Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: «Одійди! Не чіпай!» Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!»
Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш «Запорожця» мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.
«Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!»
Батьки не одразу второпали, що й до чого.
А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула «ой!» і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:
— Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба…
У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки — тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.
Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.
Більшість людей при слові «бухгалтер» чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.
Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум’яний, завжди усміхнений здоровань.
Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв’язку, тобто на пошті.
Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на городі не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.
Майже одночасно з Байдами з’явилися й родичі Журавля.
Я кажу «родичі», бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама. Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся, Горпина Улянівна Сагайдак. Тато. Полікарп Степанович Сирокваша. десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже слова «тато» Журавель так ніколи й не вимовив…
— Сусіди! А йдіть-но сюди! — загукав Павло Максимович. — Ідіть швидше. Ви ж іще нічого не знаєте!
І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:
— Наші козаки машину виграли! «Запорожця»! В лотерею.
Тут, дорогі друзі, наберіться терпіння і почекайте трохи. Зробіть, як кажуть, паузу.
Бо відбулася німа сцена. Яку гоголівському «Ревізорі».
Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, фінансово-матеріальні питання хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.
І коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум’яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.
Жінки тільки сплескували руками і ойкали.
А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.
— Я думаю, таку річ треба відзначити. — рішуче сказав Павло Максимович. — Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.
І завирувало все навколо. З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.
Довелося виносити ще два столи…
Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп’яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір'ї у бригадира. Особливо часто заводили «Розпрягайте, хлопці, коні»…
Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:
— Ви жтільки. хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…
— Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…
— А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…
— …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…
На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.
