Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
За кілька кілометрів від Любліна поїзд стишив хід і повз тепер з таким зусиллям, так болісно сапав, наче хотів розчулити пасажирів своєю нещасливою старечою долею і водночас застерегти всіх, що до Любліна, може, ще сяк-так дотягне, але за дальшу подорож будь-яку відповідальність із себе знімає. Очевидно, це застереження було небезпідставне, бо в Любліні майже годину міняли паровоз. Новий паровоз почав свій біг дуже бадьоро. Сипав міріадами іскор, добре видних у напівсутінках, і тягнув сім розхитаних вагонів з таким запалом, що Казик Врубель міцно вперся ногами в підлогу, яка тремтіла від стукоту коліс, і сказав, не приховуючи занепокоєння:
— Чи машиністові дозволено так швидко їхати? Це ж не гоночний автомобіль, а солідний державний поїзд.
Ластатий теж почував себе не дуже впевнено, але, намагаючись не показати цього, почав кепкувати з перестрашеного Казика.
В купе стало дуже незатишно. Над головами тьмяним жовтим світлом загорілася плоска, немов приклеєна до стелі лампочка. Світла від неї було стільки, що обличчя хлопців ледве виднілись. Зате гуркіт поїзда став майже оглушливий. Від стукоту коліс, вищання, тріску, скреготу, які, здавалося, навічно оселилися в цих старих коробках, в головах у хлопців гуло, як у вуликах.
Ніхто не міг заснути. Може, через цей страшний гуркіт, а може, тому, що в першу ніч подорожі важко заснути від напливу вражень і розбурханих думок.
Учитель Микула непомітно приглядався до хлопців. Мабуть, він їх розумів. Повернувшись до Адама, який сидів біля самого, вікна й замислено дивився в чорну пітьму, вчитель спитав:
— Адаме, коли ти востаннє був у Варшаві?
— В березні сорок п’ятого…
— Це вже понад три роки тому. Впізнаєш своє місто?
— Тоді впізнав, то, певне, і тепер упізнаю.
— Отже, знову туди вертаєшся…
«Я знову туди вертаюсь, — думав Адам. — Все там тепер, певно, змінилося. Можна пройти тротуаром і не спіткнутися об купу битої цегли. Я знову туди вертаюсь… Тепер подорожую в чудових умовах. В купе сиджу, всі вікна цілі. А тоді… Спершу я майже три дні їхав з Гожковиць до Колюшок, потім у Колюшках цілий день чекав на якийсь випадковий поїзд…»
— Розкажи, Адаме, як тоді було, коли ти вернувся, — попросив Ягелло. Він вважав, що справжній письменник повинен раз у раз. розпитувати про все цікавих людей.
— Ні про які страшні речі я вам не розказуватиму, але одна трохи кумедна пригода мені трапилась тоді… Це було в Колюшках. Перший етап подорожі вже був позаду. В Гожковицях я чекав на поїзд аж три дні. І не я один. З навколишніх сіл плавом пливли до станції юрби варшав’ян. Наче на прощу. Вздовж колій розкладали вогнища. Вночі навіть красиво здавалося. Але тільки здалеку. Звідти, звідки добре не видно було цих обірваних, голодних людей. Начальник станції, здоровенний, схожий на цигана чоловік, тинявся серед людей, які тупцяли, стараючись зігрітися. Всі питали його про одне й те саме — коли буде поїзд. А він відповідав: «Я не святий дух. Дзвонили, що вже вийшов з Радомська. Як прийде, то й буде».
Нарешті прийшов цей довгожданий поїзд, і йому вдалося дотягтись до Колюшок. Там нас висадили. До Варшави — палицею докинути. Я замерз і пішов погрітися в зал чекання. А там людей— як оселедців у бочці. До мене підсунувся якийсь дідок. Він так довго дивився на мене, що я зрештою почав дратуватись.
— Сам подорожуєш, парубче? — по-змовницьки підморгнув дідок.
— Сам. Л хіба що?
— Та нічого. Так собі питаю.
Непроханий, вмостився біля мене на лавочці з цегли.
— Народ пливе й пливе, — зітхнув він. — Кожен хоче вернутись до свого. Тільки що там лишилось? До чого вертатись? Л ти, хлопче, де жив?
Я сказав, що жив на Жолібожі, а потім на Маримонті. Він, виявляється, знав ці місця, особливо Маримонт — район для бідних. Його дочка там жила. Під самим лісом.
Потім він розповів, що його дочка померла, що врятувалась тільки онука, а сам він їде до Варшави, аби знайти сякий-такий куток для житла. Він спитав, чи є в мене батьки і чи я курю, а коли я сказав, що ні, він зрадів і похвалив мене: «Порядний хлопець. Добре вихований. Коли хто добре вихований, то його ніяка війна не зіпсує».
Цей дідок дуже мені сподобався. Я полюбив його з першої хвилини. Мабуть, він це відчув, бо незабаром дістав з кишені фотографію, загорнуту в німецьку газету. То була його донька. Крися її звали. Розхвалював він її аж до небес. Погомоніли ми з ним іще годину про Варшаву, про повстання, а потім захотілося мені спати. Я попросив, щоб він мене розбудив, коли прибуде поїзд. Дідок поплескав мене по плечу й сказав, щоб я спав спокійно, а він пильнуватиме. Я розплющив очі в ту мить, коли він підводився. «Поїзда ще нема, — швидко сказав він. — Піду розпитаю в начальника… а ти постережи мені місце».
Я стеріг. Навіть посварився з якимсь типом, що хотів умоститися на моїй цегляній лавочці. Стеріг я доти, аж доки засунув руку в кишеню й помітив, що десь ділися мої гроші. Я — шукати. Раз, другий усе перемацав. Так шукати можна було й до другого пришестя. Хоч сядь та й плач. То були всі мої гроші. Все моє багатство. А дідок зник, як у воду впав. Тоді я розказав про все міліціонерові з червоно-білою пов’язкою на рукаві. Він лише головою похитав: кілька днів дідок сюди й носа не покаже. На цю розповідь про дочку спіймалось уже, мабуть, душ із десять.
Поїзд прибув до Варшави зразу ж після заходу сонця. Хлопці йшли до залу чекання голодні й невиспані. Казик заточувався, як сновида, і, певне, не зовсім усвідомлював, де він зараз с. На сірому, не дуже показному будинку виднівся скромний напис «Варшава-Східна».
Зайшли в похмурий зал і зразу ж згадали нічну розповідь Адама про вокзал у Колюшках, ущерть набитий пасажирами. Тут теж яблуку ніде було впасти. Декотрі спали долі, поклавши голови на валізи, клунки, вузли. Тхнуло прокислим пивом і потом. Було так брудно, що хлопці просто не знали, де поскладати свої спеціально на цю подорож випрані й вичищені рюкзаки.
Не дуже гостинно зустріла їх Варшава, але хлопці не були ні здивовані цим, ні розчаровані. Адам устиг приготувати їх до всього. Стільки разів розповідав про ту мертву пустелю, якою була Варшава в сорок п’ятому році, що ніякі несподіванки вразити їх уже не могли.
Знайшли більш-менш чистий куток, поскладали рюкзаки, залишили на варті Казика й пішли розглянутись. Було ще дуже рано. Надто рано, щоб шукати школу на Жолібожі, де вони мають ночувати. Качур затявся, що спершу він повинен знайти який-небудь колодязь, умитися і лиш тоді показатись на очі Варшаві. Тож гуртом рушили шукати колодязь. Тільки Казика не надила живлюща купіль. Найхолодніша вода не поставила б його зараз на ноги. Він сів на рюкзак і сумно втупився в потріскану бетонну підлогу. Певне, однією ногою був ще в поїзді; не встиг усвідомити, що це вже кінець подорожі, що це вже Варшава, що треба привітати це місто як не усмішкою, то хоча б умитим обличчям.
Вдавати глухого Казик перестав тільки тоді, коли пролунав розпачливий крик Качура.
— Де моя сумка з харчами?! — репетував той, розлючено перекидаючи рюкзаки з місця на місце. — Я ж тут її залишив! Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок. Де сумка, я тебе питаю?
Це запитання стосувалося насамперед Казика. Легко було про це питати, набагато важче відповідати. До пошуків прилучився навіть учитель, але вже невдовзі всім стало ясно — бажаних наслідків не буде. Сумку вкрадено, а злодій уже, напевно, десь у протилежному кінці міста. Може, вже й устиг гідно оцінити красноставську ковбасу…
— Розтелепа! — знов зарепетував Качур, шарпаючи Казика за светр. — Навіть рюкзаків не може встерегти…
— Хвилинку! — перейшов у наступ Казик. — Не узагальнюй. Адже жоден рюкзак не пропав.
— Тільки цього ще бракувало! — глузливо засміявся Чорний.
— Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок…— гірко тужив Качур.
Учитель Микула підійшов до трьох літніх жінок, що сиділи поблизу. Трохи порозмовляв із ними, а потім прибіг з дивовижною звісткою. Жінки бачили злодія. Помітили, як він підійшов до рюкзаків і без поспіху забрав сумку. Відкрив її, коли ще був у залі чекання. Витяг булку, відламав шматок ковбаси і їв так спокійно, ніби все те було його власне. Жінки не зняли шуму, бо були певні — це не злодій, а учасник екскурсії.
