Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Честер і Гулд почали свої атаки на лендлордів ще кілька місяців тому, бо,— пояснювали вони,— тепер, коли війні надходить кінець, треба знайти новий об'єкт для критики замість генералів та воєнного кабінету. А що Бінг його звільнив, то Честерові тепер уже ніщо не заважало всмак гудити своїх колишніх клієнтів (місцевих сквайрів). І, природно, що дужче він їх лаяв, то дужче вони його обурювали.
І це було небезпідставне обурення, бо на ту пору селяни жили в страшенних злиднях, а у великих родинах діти пухли з голоду. Отож Честерове обурення, дарма що моє критиканське «я» схильне було вважати це спритним політичним ходом (я неодноразово чула на наших асамблеях балачки про необхідність нової «наступальної акції», навіть антивоєнна партія вдавалась до таких хижацьких метафор),— отож Честерове обурення направду було щире; а спритність (наслідок життєвого досвіду) полягала тільки в тому, що він вибрав належний об'єкт для нападу, тобто цього разу не школи (бо ж у нас, крім учителів, по суті, ніхто освітою не цікавиться), і не пияцтво, а злидні, які не подобаються нікому, а найменше — біднякам.
Втім, на Честера й тут люто напали. І хто? — жменька мільйонерів та економістів! — за те, що він сказав: злидні — нещастя, яке можна відвернути; його назвали безвідповідальним демагогом, що будить в людях марні надії,— у людях, яким і без того живеться нестерпно.
Честерові нерідко закидали, ніби він може змусити навіть самого себе повірити у все те, що відповідає його власним бажанням, заговорити самого себе.
Але це вже одна з тих «правд», яких я категорично не сприймаю, бо вони слушні лише потроху, а в цілому камуфлюють істину; насправді ж Честерова фантазія підкидала йому щомиті по кількасот належних «істин», і йому неважко було спинитись на тій, яка «відповідає» його інтересам. Зрозуміло, що зараз (навчений гірким життєвим досвідом), він буде дуже обережний у виборі того, на що, як то кажуть, робити ставку.
І якщо деколи складається враження, що Честер занадто впертий у своїх принципах, причиною цього, на мою думку, було саме буяння Честерової уяви та фантазії. Він жив у такому карколомному шаленстві блискучих ідей, що це навіть самого його нерідко лякало (немов дитину на веселому карнавалі, яка потрапила поміж масок і монстрів), і він одчайдушно хапався за першу-ліпшу соломинку (цебто принцип), хоч би якою вона була.
А боротьба з бідністю завжди була його політичним кредо (так само як і «свобода», «мир» або «загальна рівність»). Одверто кажучи, коли він («накручуючи» себе перед черговою виборчою кампанією) показав мені у Тарбітоні кілька ветхих халуп і розповів про бідах, що там мешкали, я теж украй обурилась, бо й не можна було не обуритись. Отже, кажучи про дітогубців, Честер саме так і думав (хоч це й звучало жахливо стосовно до старенького майора Фрієра чи мого кузена Слептона, людей лагідної вдачі і по-своєму талановитих).
Цей його виступ мав неабиякий успіх (він викликав загальне обурення і був надрукований у «Морнінг пост»), і я давно вже не бачила Честера таким натхненним, як того дня, коли приїхав Джім.
23
Джім відмовився від мого запрошення, пославшись на давнішу обіцянку спинитись у тітоньки Леттер; однак, звичайно, моя пропозиція розтопила нашу відчуженість, і він прислав нам дуже теплу відповідь, де писав, що з величезною радістю пообідає з нами у день приїзду.
І Честер вітав його так палко (довго тиснув і не відпускав його руку), що я навіть злякалася, коли б часом Джім не кинув якої шпильки. Заспокоїлась я, тільки побачивши, що Джім (на хвильку розгубившись) відповідає Честерові з не меншим ентузіазмом. Обидва вони цілком скидалися на двох братів з якоїсь старої мелодрами, що зустрілися по довгій розлуці. Та коли я була схильна вбачати у цій зворушливій зустрічі щось комічне, то лише з тієї причини, з якої і раніше ставилася скептично до драматичних молитов Честера: боялась розчулитись і не хотіла, щоб мене навертали на «шлях істини». Але я так і не змогла залишатися спокійною,— мене вразило і навіть збентежило те, як помітно Джім змінився.
Чому мене так уразили зміни, що сталися з Джімом за ці три роки, які він провів на фронті, постійно ризикуючи своїм життям, і які змусили його відмовитись від військової кар'єри? Пояснити це можу тільки тим, що доки ми молоді, нам і на думку не спадає, ніби хтось може змінитись (ми часто говоримо — «він — чи там вона — увійшли в новий період життя»,— так, ніби вони вийдуть з нього, як виходить поїзд з тунелю,— точнісінько такими ж, якими вони були раніше); тож я все дивилась і дивилась на Джіма, наче бачила його вперше в житті.
Його й справді було дуже важко впізнати. Він поголив вуса, і рот у нього став зовсім інший,— не войовничий, не задерикуватий, як раніше, а радше здивований. Джім так схуд і пожовк, що навіть ніс у нього набрав іншої форми, став тонкий і звабний, а очі ніби трохи побільшали й здавалися блакитнішими, ніж були. Виглядав він тепер куди старшим, та головне крилося не в цьому: він справляв враження зневіреної людини. На обличчі в Джіма часто виникав той вираз, який буває у людей подібної вдачі, коли вони гадають, що на них ніхто не дивиться,— вираз тривожної заклопотаності, наче з ними щойно сталося щось дуже важливе, і тепер їм треба збагнути, що саме.
План відносно Слептона йому, здається, сподобався.
— Авжеж, це не Бакфілд, і я ніколи не захоплювався полюванням на оленів, та над цим варто поміркувати,— звісно, якщо старий дасть мені пристойну платню.
— Це було б чудово — ти житимеш зовсім близько від нас.
— Ніна за вами скучила,— сказав Честер.
— Дивно,— почав був Джім, та зразу ж перевів розмову на свою майбутню роботу, розводячись про те, як можна вдосконалити працю на фермах.— Я міг би попросити в нього десять відсотків комісійних. Мушу розплатитися з боргами, а цього не зробиш на мої жалюгідні п'ятсот фунтів у рік.
Джім (і це ще один доказ того, як він змінився за ці роки) дуже картав себе, що змарнував так багато тітоньчиних грошей (вона не тільки повністю спорядила його, коли він ішов до війська, але й три, коли не чотири рази сплачувала його борги, їх загалом набралося добрих дві тисячі фунтів!) і зауважив, що неодмінно все їй поверне.
— Власне, якби не ця клята шкапина, що прийшла останньою (ішлося про стару кобилу на перегонах, яку Джім придбав рік тому, бажаючи трохи розжитися), я розплатився б з нею ще минулої зими. Та це тільки зайва причина того, чому кузен Порті (Слептон) має дати мені добру пайку.
Й одразу ж, як ми лишилися самі,— а це сталося швидко, бо Честер; який мав звичку хвилюватися через дурниці, побіг дивитись, як подають обід— Джім сказав мені:
— Отже, ти не заперечуватимеш, коли я житиму поблизу вашого «гніздечка»?
— Ти сам знаєш, мені це буде радість (хоч мені, щиро кажучи, було трохи моторошно). А тобі не шкода лишати армію?
— Це найкраще, що я міг для себе зробити. Та й досить уже доїти тітоньку Леттер. Вона цілком на мілині.
— Ти ж не винен, Джіме, що у твоєї коняки виявивсь такий гандж.
— Так, але я мав би пам'ятати про своє безталання.
— Це правда, тобі майже ніколи не щастило.
— Ото ж бо й воно, а я, дурень, ніколи цього не враховував.
24
Перше ніж я встигла здивуватися, почувши, що гордий Джім визнав себе дурнем, прибіг Честер з повідомленням: обід на столі. Він і досі не міг звикнути до того, що про обід доповідає служниця. Цебто, йому здавалося просто безглуздим, коли вона це робить після того, як він особисто за всім простежив, і навіть зазирнув у кухню, з'їв на пробу ложку супу й переконався, що страва не захолола.
За обідом Джім майже не говорив зі мною, вони з Честером балакали про війну, і той проявив увесь свій артистизм і привабливість, проте віскі все одно Джімові не налив. І коли той, забувшись, відповів покоївці (яка запитала Джіма, що йому налити, імбирного пива чи лимонаду), що він краще випив би віскі з содовою, Честер рішуче заявив: у цьому домі алкоголю не вживають. Він перепрошує, але це правило ні для кого не може бути порушене.
