Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Та зупиніть його! Отже безсовісний бреше! І гостей дорогих не стидається, — обізвався ззаду голос жінки Полікарпа. І знову весь сельбуд покотився зі сміху. Подивився Полікарп на свою Олександру, зневажливо махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зірветься. І знову продовжував. «Врізались наші в бандитів, і по шляху закрутився страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кілька бандитів аж до мене відтиснули одного червоноармійця. А він рубається, аж глянути і страшно, і радісно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине. Ну, не Шабля в руці, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду вдарити, поки той передні шаблі одводить. Теж, видно, рубака — не курям голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього — повернув коня, трохи подався на лівий бік, да як рубане. Так і розколов бандита…»
— Почув ці слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сцені пройшовся, і дядьки постихали — слухають. А Полікарп продовжує; «Ну, а в цей час один гад і різонув червоноармійця. А шабля тільки іскрами креснула і відскочила від плеча».
— От почав чоловік правду говорити і знову на брехню перейшов, — невдоволено промовив Степан Кушнір.
— Це я брешу? Стидно тобі, Степане, чортзна-що верзти.
— А як же це шабля від плеча може відскочити?
— Не знаю, не знаю. А чого не знаю — говорити не буду. Я такий. Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це він тоді рубався з гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрітися, — і Полікарп підійшов до робітника.
— Було таке, товариші, — усміхнувся Недремний. — Це я стальні платівки під гімнастьорку підклав. Ще з імперіалістичної приніс. Помагали іноді.
Після цього мов хто підмінив дядьків: самі на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити — і про політику, і про війну, і про КНС. А шефи тільки всміхаються. Наприкінці подарували нам бібліотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними і ледве не схлипнула: «Це ж багатство!.. Класики».
— Еге ж, на всі ваші класики хватить, Людмило Сергіївно, — підтвердив Полікарп. — І Григорій розсміявся.
— Я вам книжку приніс з цієї бібліотеки. Ловка, за душу вчепилася і не відпустила, поки від палітурки до палітурки не прочитав. — І тільки тепер скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-під смільних брів усміхаються веселі очі, не придивись до них — карими здадуться, приглянься — так голубі, тільки затінені на чорнявому виду. По-дівочому м'яко закругляється обличчя, майже не виділяється підборіддя з вирізаною ямкою. І куточки вуст закінчуються також двома усміхненими ямками. Поглянеш на таку юність незатьмарену і сам в душі усміхнешся.
— Про що ж там пишеться?
— Про революціонера Сергія Лазо. Його живцем японці у топці спалили. От гади трикляті! Словом, контрреволюція! Як вони мучили товариша Лазо! А він і не скрикнув. Такому чоловікові жити б і жити. — Хвилювання Григорія передається Дмитрові, і він тихо каже:
— От він і живе, Григорію, між нами. Як живий.
— Правду говорите! — зрадів Шевчик. — Така смерть — це велике життя. — І надовго задума оповиває їхні обличчя.
Очі в Григорія тьмаряться, під темними вогкими губами тісняться густі високі зуби, тремтять ніздрі невеликого, ледь приплюснутого на кінчику носа…
— Вам нічого не треба? — нарешті порушує мовчанку.
— Поки нічого.
— Завтра уже весь ліс вивезу. Треба було б пліт біля клуні перегородити. Як ви скажете?
— Нічого, сам перегороджу. Тобі худоба потрібна?
— Та треба, одну-дві клітки вивезти, щоб на печі баба не замерзла. Вона любить тепло, кужіль, корову та чарку, — сміється Грицько.
— А хто її не любить? Сам бог пив.
— Ні, він не пив.
— А ти ж звідки знаєш?
— Бо його на світі не було. Це в сельбуді правильно лектор доказав. На картинах показував. — Виходить тихо у другу хату.
Дмитро розгортає книжку, і в його почуття й думи вплітаються з другої хати стук теслиці і міцний молодечий голос:
І невимовне захотілося жити — не калікою, а міцним воїном, вийти на шлях, коли весняна синь сповиває далекі рідні простори, а в небі урочисто курличуть журавлі, летячи в забузькі плавні.
«Брешете, мене на коліна не поставиш!»
Спершись руками на бильця ліжка, почав, кусаючи губу, спускатись на долівку.
Нарешті став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з соломи великі капці, то й човгав ними по хаті — обережно, по-старечому.
— Значить, виходили, мамо. І як ви мене відшукали тоді?
— Сказав ти — до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче криєшся з чимсь. Примічала перед горем цим: не на місці душа твоя. Вечір настане — у вікно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?.. Тоді допряла кужіль, а тебе нема. От і пішла до Варивона, а потім на шлях… Вітер з ніг збиває, задубіла вся, а вірю — побачу тебе. Ходжу, ходжу, виглядаю з села, з хутора і вертаюсь до липи… Скрипить вона, як печаль моя.
І непомітно в тиху мову матері, як в музику, вплітаються згадки.
Починає вітер веслувати верхів'я чорнолісся, п'янко повівати доспілою суницею. А стежкою від хутора, поміж молодими житами, пливе в червоній матросці ставна дівчина, поглядаючи на його сіножать.
«Чом же ти не прийшла до мене?»
Мовчить дівчина, тільки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою тінню горбиться позад неї Сафрон, і злі очі свердлять то Марту, то його.
«Для чого ти в світі живеш? — стискає зуби Дмитро. — Не життя, а нещасний карбованець тебе тримає, за нього всіх перегриз би, як лютий звір».
І, заглиблюючись в думи, він із здивованням, злістю і навіть потайним острахом бачить, що життя Сафрона — наскрізь дуплаве дерево, в якому гадюкою ворушиться жадоба до грошей і землі. І від цього образу холодно й огидно стає парубкові…
«Нічого, нічого нема святого йому. Коли постаріли батьки, ждав скоріше їхньої смерті, оженився не на дівчині, а на волах, на скрині. За все життя ніколи ласкавого слова не сказав, не подав старцеві шматка хліба, не обігрів подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому».
«Попадешся ти ще в мої руки — і не відпросишся, і не відмолишся».
Чому ж Марта не прийшла до нього?
Уже стогнало чорнолісся, жмакувались хмари, врізаючись у верхів'я дерев, потемніло на вітрах сизе жито; дівчина злякано прискорила ходу, замигтіла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками наздогнав її Сафрон, мовчазний і хмурий, і, наче у кров, втиснув чорну руку в червоне плече Марти.
…Із стріхи лунко гупнула брила снігу і обірвала задуму.
На шляху задзвенів балагульський дзвоник, промчали коні, п'яна весільна пісня покотилася попідвіконню, і зразу ж потемніло в хаті — мати, припавши до вікна, затулила його плечима і головою. Що йому нагадали цей балагульський дзвоник, весільна розгониста пісня — ще й сам не зрозумів, та почвалав од ліжка до лави.
— Сиди, не ворушись! — замахала руками мати. — Не можна тобі стільки ходити, потім знову вночі будеш подушку надкусувати.
Зрозумів, щось недобре скоїлось і, відхиляючи головою материну, припав до шибки.
По шляху набиті молодицями і чоловіками вервечкою мчалося кілька саней. Ось одні звернули вбік, і вороні коні, тонучи в білому серпанку, рвонулись вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, міцно вчепившись у віжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом іще трималась на потилиці збита набік сива шапка. А вітер задував вогник червоного волосу і задути не міг. На мосту сани пішли затоки, хтось у чорному кожусі м'ячем вилетів на сніг, і вороні зникли вдалині.
— Ліфер Созоненко до молодої на хутір поїхав. — До хати. «увійшов Григорій Шевчик з батогом у круглому червоному кулаці. — Присилували нелюди дівчину. Били до півсмерті. Коси рвали. Під вінцем синяками світила. Заперли у ванькирі і знущались як кати. Кажуть, праву руку старий із Карпом їй викрутили. От гади…
