Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Був іще один лев — усередині музею, у залі на першому поверсі. Невеликий, фарбований, якому такий самий фарбований дядечко у трусах безсовісно роздирав двома руками пащу.
Під левом було написано: «Самсон».
Вітя якийсь час вітався з ним: «Добридень, Самсоне!»
Але потім з'ясувалося, що Самсон — це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.
Вітя з бабусею Світланою дуже сміялися. Тим паче, що, як з'ясувалося, то був знаменитий фонтан, який стояв колись на Подолі. З пащі лева тоді струменіла свята вода.
До 1 500-річчя Києва фонтан відбудували, і зараз копія «Самсона» стоїть на Подолі, а оригінал зберігається в музеї.
— А ми не знали, — сміялася бабуся Світлана. — От невігласи!
Уже згодом Вітя подумав, що бабуся, мабуть, хитрувала. Не могла вона не знати про Самсона. Вона ж була «корінна» киянка і стільки всього на світі знала… Просто вона любила, щоб її «зайчику» було цікаво. І весело.
Вони довго ходили залами музею, роздивлялися картини, скульптури. І старих часів, і сучасні.
Але під кінець завжди приходили в зал, де висіли картини художника Крижицького. І відшукували картину, яка називалася «Дуби».
Бабуся Світлана завжди тихо зітхала і потім довго стояла, мовчки дивлячись зволоженими очима на залитий сонцем зимовий ліс, на могутні засніжені дуби, що завмерли так, як уміють завмирати взимку тільки дуби.
Картина справді була незвичайна. Від неї просто віяло чистим морозним повітрям. І здавалося, ступи вперед — і зарипить під ногами сніг…
Вітя вже знав, чого бабуся Світлана зітхає перед цією картиною. Якось, стоячи отак, вона тихо прошепотіла:
— Твій дідусь дуже її любив… Ми часто приходили сюди…
Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії.
Дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один із «восьмитисячників». Це сталося дуже давно, коли Вітина мама ще була у третьому класі.
Кольорова фотографія дідуся висіла у найбільшій кімнаті над старовинним комодом. Молодий альпіністу зеленій брезентовій штормівці й червоній плетеній шапочці з білим помпоном, до якого аж ніяк не тулилося слово «дідусь», весело усміхався, мружачись від сонця на тлі засніжених гірських вершин.
Вітю назвали Віктором на його честь.
З одного боку фотографії висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого — тенісна ракетка. Льодоруб був, звісно, дідусів, а ракетка бабусина. Бабуся Світлана колись теж займалася спортом. Була першорозрядницею з тенісу.
І зараз вона ще любила спорт, була завзятою вболівальницею.
З Віті бабуся Світлана теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Слабеньке в нього було здоров'я. Від самого народження. Бабуся Світлана, що називається, трусилася над ним. А він однак весь час хворів. Навіть у дитсадок не зміг ходити.
III
У коридорі було напівтемно.
Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася ні замків, ні ланцюжка… Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені. Вони вийшли на площадку.
Це був останній поверх старого чотириповерхового, побудованого ще на початку двадцятого сторіччя будинку.
Високо вгорі, над сходами, був так званий ліхтар — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким іще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.
Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті — невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні шибки того величезного вікнища?
У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як цей хтось провалюється і з гуркітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, на якій острівцями світилися жовто-червоні візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги… Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив із них, не ступав на запорошені брудні шибки.
І от зараз…
Двері були відчинені. Навстіж.
Жахно чорнів довгастий прямокутник отвору. Ба більше — з площадки до них вели старовинні, з залізними завитушками гвинтові сходи. Звідки вони взялися? їх ніколи тут не було!
Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Хоча напевне цього сказати він би не міг. Він, як і раніше, не бачив її обличчя. Лише тьмяний блиск великих синіх очей.
Так само мовчки, беззвучно, не кажучи ні слова, вона почала підніматися гвинтовими сходами вгору.
Все всередині у Віті було скуте наче крижаним панциром, але якась всевладна невідпорна сила штовхала його вперед.
Десь на денці свідомості ворухнулася думка: «А як же квартира? Я ж лишаю її незамкнену… Що скаже бабуся Світлана?» Але ця думка одразу ж згасла.
Піднімаючись сходами, Вітя проминув залізну коробку розподільчого щита і згадав, як два дні тому новий їхній сусіда електрослюсар Володя копирсався тут, стоячи на драбині, а молода дружина тримала його двома руками за ноги (щоб як ненароком вдарить струмом чоловіка, вдарило і її). Не було цих гвинтових сходів! Точно не було!..
— К-куди… ч-чого? — ледь прошепотів Вітя. Але вона почула.
І обернулася.
— Ти ж хочеш зустріти його… побачити? — одним подихом тихо спитала вона.
У Віті завмерло серце.
Він одразу зрозумів — про кого вона каже. Він рвучко кивнув.
І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Стоїть і дивиться в непроникну темряву горища, в якій щойно зникла загадкова незнайомка.
«А я молодець!.. Не боюсь… не тікаю… От би знав тато!» — майнула в нього думка.
І враз спалахнуло світло.
І в той же час пролунав тоненький лагідний голос:
— Будь ласка, заходь! Просимо!..
IV
Все своє дошкільне дитинство Вітя провів удвох із бабусею Світланою. Але не можна сказати, що це було таке вже нещасливе дитинство. Бабуся Світлана вміла замінити йому маму, тата, друзів — усіх!
Що то була за вигадниця, його бабуся Світлана!
Навіть Боря Жабський, який не визнавав жодних авторитетів, коли познайомився з нею, сказав:
— Ну, в тебе й бабуся! Молоток! Заводна!..
Вона й справді була як заведена. Іноді, щоб розважити свого любого Вітю, таке виробляла, що люди тільки дивувалися.
Майже щодня вони ходили гуляти в Ботанічний сад.
Одного разу Вітя закапризував, не хотів їсти сметану. Хоч як бабуся вмовляла його, він тільки зціплював зуби, пхинькав і заперечно мотав головою. Це було саме після отого невдалого походу в басейн, після запалення легенів.
Бабуся вмовляла, вмовляла… І раптом зникла.
На сусідній лавочці сидів дідусь із трирічною кругловидою онукою, яка наминала тістечка і яку йому щойно бабуся ставила за приклад.
Вітя вже збирався заплакати, аж тут несподівано з-за кущів вискочила на алею бабуся Світлана верхи на мітлі.
З бадьорими вигуками, тримаючи над головою склянку сметани, вона загарцювала навколо Віті.
Від несподіванки суворий дідусь з'їхав з лавки і сів на землю.
А бабуся Світлана гарцювала на мітлі та співала на повний голос:
Кругловида онука верещала від захоплення, плескаючи в долоні. А суворий дідусь сидів на землі й тільки лупав очима.
Де вже тут було відмовлятися од сметани. І хоча дідусь у досить різкій формі засудив бабусині «легковажні, непедагогічні й абсолютно неприпустимі методи виховання», вона аж ніяк не знітилася, не образилася й сперечатися не стала. Для неї здоров'я її любого «зайчика» було важливіше за все.
