Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід (мир бесплатных книг TXT) 📗
Томмі й Анніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня забула, що в п'ятницю треба прибрати дім. Томмі й Анніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить негритянський король? Бо вони ще зроду не бачили негритянського короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. І Анніка несміливо запитала:
— Ти тут живеш зовсім сама?
— Звісно, ні! — сказала Пеппі. — Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною.
— А твої тато й мама хіба не живуть тут?
— Ні, більше ніхто не живе, — радісно сказала Пеппі.
— А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? — запитала Анніка.
— Я сама, — відповіла Пеппі. — Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?
Томмі й Анніка не дуже її зрозуміли, але подумали, що це, мабуть, добрий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, і Пеппі сказала:
— Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніданок-данок-анок.
Тоді взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало їй на голову, розбилося так, що жовтком залило очі. Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися.
— Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, — мовила Пеппі, витираючись. — Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. До речі, в Бразілії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, що їв яйця замість мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилось викликати поліцію.
Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралущу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на стіні, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки розліталися навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.
— Їжте! — гукнула вона. — Швидше їжте, поки млинець гарячий!
Томмі й Анніка взялися до млинця. Він їм дуже смакував.
Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд. Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Анніці свої скарби. Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, що їх Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світі... Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків'ям, оздобленим перламутром, а Анніка — різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.
— Тепер ідіть уже додому, — сказала Пеппі. — Щоб завтра могли знов прийти. Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, якби ви не прийшли.
Томмі й Анніка погодилися з нею і рушили додому. Вони поминули коня, що з'їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю крізь хвіртку вілли "Хованка". Пан Нільсон махав їм услід бриликом.
ПЕППІ ВИШУКУЄ РЕЧІ І ВСТРЯЄ В БІЙКУ
Другого дня Анніка прокинулась дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата.
— Вставай, Томмі! — сказала вона й поторсала його за руку. — Вставай і ходімо до тієї чудної дівчинки у великих черевиках!
Томмі відразу прочумався.
— Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч не міг пригадати чому, — сказав він, стягаючи з себе піжаму.
Потім обоє кинулись до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглись і на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з'їхали поруччям згори, сіли за стіл і заявили, що хочуть негайно випити свій шоколад.
— Що сталося? — спитала мати. — Куди ви так квапитесь?
— Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку, — пояснив Томмі.
— І, може, будемо в неї цілий день, — додала Анніка.
Того ранку Пеппі якраз пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила страшенно багато тіста й розкачувала його на підлозі.
— Бо ж бачиш, — пояснила вона своїй мавпочці, — на стільниці мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п'ять тістечок.
Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гай шумів.
— Не ходи по тісті, пане Нільсон, — роздратовано сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.
Пеппі кинулась відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і коли радісно трясла Томмі й Анніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.
— Як гарно, що ви заглянули до мене, — мовила Пеппі і обтрусила фартух, від якого знов знялася біла хмара.
Томмі й Анніка аж закашлялися від борошна.
— Що ти робиш? — запитав Томмі.
— Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш — печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.
Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Анніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека — в піч. Їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.
— Все, — нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і захряснула дверцята.
— Що тепер робитимемо? — запитав Томмі.
— Що ви робитимете, не знаю, — відповіла Пеппі, — але я не можу ледарювати. Я пошуко-вець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної.
— Хто ти? — перепитала Анніка.
— Пошуковець.
— А що це означає? — спитав Томмі.
— Пошуковець — це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід, — відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. — На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх.
— Яких речей? — запитала Анніка.
— О, яких завгодно, — відповіла Пеппі. — Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.
Томмі й Анніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він краще хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.
— Побачимо, що нам трапиться, — мовила Пеппі. — Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.
І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.
— Буває і таке, — додала вона. — Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед нетрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев'яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, що не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.
Томмі й Анніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просувала руку між штахетами й розчаровано казала:
— Дивно! Мені здалось якраз, наче я побачила грудку золота.
— А треба неодмінно брати все, що знайдеш? — запитала Анніка.
— Так, усе, що лежить на землі, — відповіла Пеппі.
Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік.
— Бачите, він лежить на землі, — зраділа Пеппі. — І ми його знайшли. Ану берімо! Томмі й Анніка зовсім перелякалися.
— Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! — сказав Томмі. — Та й що ми з ним зробимо?
— Що зробимо? Багато-що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.
Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос:
— Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! — і вона витягла з трави іржаву бляшанку. — Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються.
