Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
– А все через те, – нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, – все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!
Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.
– Про мене? – схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.
– Авжеж, про тебе.
Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.
Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.
– Доброго ранку, Крістофере Робіне, – сказав Вінні-Пух.
– Доброго ранку, Вінні-Пуше,– сказав Крістофер Робін.
– Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?
– Повітряної кульки?
– Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.
– А для чого тобі повітряна кулька? – спитав Крістофер Робін.
Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:
– Мед!
– Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?
– Я ходжу! – сказав Пух.
А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже – так тому й бути – прихопити додому обидві кульки – і зелену, і синю.
– Яка тобі більше до вподоби? – запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..
Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.
– Так отож,– сказав він.– Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?
– А самого тебе вони не помітять під кулькою? – поцікавився Крістофер Робін.
– Може, помітять, а може, й ні,– сказав Вінні-Пух.– Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Він подумав ще хвильку й додав:
– Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.
– Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,– сказав Крістофер Робін.
На тому й погодилися.
Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.
Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.
Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба – біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.
– Ураааа! – закричав Крістофер Робін.
– Що, гарно? – відгукнувся згори Вінні-Пух.– Ну, на кого я схожий?
– На ведмедя, що летить на повітряній кульці,– відповів Крістофер Робін.
– А на хмарку? – стривожено запитав Вінні-Пух,– на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?
– Не дуже.
– Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,– хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.
Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – ніяк не міг.
Урешті Вінні-Пух не витримав:
– Крістофере Робіне! – голосно прошепотів він.
– Що таке?
– Бджоли начебто щось запідозрили!
– Що саме?
– Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!
– Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?
– Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?
Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:
– Крістофере Робіне!
–Що?
– У тебе вдома є парасолька?
– Аякже!
– Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!
Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",– та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.
І подався додому по парасольку.
– О, нарешті! – загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. – А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!
– Розкрити парасольку чи не треба? – спитав Крістофер Робін.
– Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти – то діяти напевне. Головне зараз – обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?
–Ні.
– Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!
Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:
Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.
– Крістофере – ой! – Робіне! – закричала Хмарка.
– Що таке?
– Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!
–Тану?
– Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!
– Невже?
– Авжеж! І краще мені спуститися додолу.
– А як? – спитав Крістофер Робін.
Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.
Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:
– Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?
– Аякже! – сказав Крістофер Робін.– Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!
– А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! – вигукнув Вінні-Пух.
Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.
– Ой! – скрикнув Пух.
– Хіба я не влучив? – спитав Крістофер Робін.
– Не те щоб зовсім не влучив,– сказав Вінні-Пух,– а тільки не влучив у кульку.
– Пробач, будь ласка,– сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.
Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.
Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, – хоч я в цьому не певен, – можливо, саме через те його й прозвали Пухом.
– Казочці кінець? – спитав Крістофер Робін.
