Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
? А ви не збирали в селі подать із городів? ? ошкірився Бабенко.
? Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, ? неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, ? нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:
? І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?
? А на чому б я тоді яєчню пряжив? ? обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:
? Відпустіть його додому пряжити яєчню.
Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:
? Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...
А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?
? Ти що, приїхав сюди зуби продавати? ? гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.
? Нащо мені ця кумедія? ? споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.
? А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?
? Щоб краще вітряк молов.
І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:
? То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:
? Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
? Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, ? може, вона волошка?
? То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?
Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.
? Що ти робиш, дитино? ? аж застогнав мельник. ? Зірвешся з крила ? батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене ? бив тебе не я, а моя печаль.
Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.
? Не будеш більше так робити? ? провів дядько рукою по очах.
? Ні.
? Побожись.
Я побожився.
? От і маю собі хрещеника, ? посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:
? В тебе яка гречка?
? Яка ж вона може бути?
? Золота чи проста?
? Мішана: трохи золота, а трохи проста.
? Значить, на багатство йдеться, ? жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.
? Чого ви пропустили на дурняк замурзу? ? невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
? Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, ? безжурно відповів мельник.
? Еге ж, еге ж, ? погодилось кілька голосів. ? Малого треба раніше відпустити. ? І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.
Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:
Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.
? Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? ? розважливо обзивається згори приємний баритон. ? І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?
І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:
? Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.
А розумник безтурботно відповідає:
? Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
? Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, ? муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
? А хто це на дурничку причепився до саней?! ? гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
? Хі-хі-хі, ? озивається придушений сміх.
? Ану, покажися ? побачимо, кого веземо! ? грізніє мій голос.
? Це я, ? підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.
