Збігло літо - Боден Ніна (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
— Та не будь ти таким причепою! — осмикнула його Мері. Вона розсердилася на Саймона за те, що він зіпсував таку цікаву розповідь. — Причепа і тупак, — додала вона, окинувши його лютим поглядом.
Саймон почервонів, але вперто стояв на своєму:
— Не розумію, для чого все перебільшувати. Називати їх злочинцями!
У нього був розгублений вигляд. Мері розсердилася: сам упертий та ще й ображається! Але за мить їй стало шкода його. Зрештою, він має рацію: ті двоє ніякі не злочинці, навпаки, вони були нещасні й налякані.
— Я не думаю, щоб вони хотіли вбити його, — спокійно сказала Мері. — Просто їм потрібні були його гроші, щоб дістатися до Англії. А він, звісно, боявся, що його вб’ють. На його місці і я боялася б.
— А на човні вони до мене добре ставилися, — сказав Крішна. — Доти я ніколи не був на морі, і мені стало страшно: величезні хвилі, кругом холодна сіра вода і не видно землі! Коли мене занудило, француз дав мені трохи бренді, а ті двоє сказали, що як тільки дістанемося англійського берега, вони відвезуть мене в Лондон машиною і я там знайду свого дядька. Та коли ми причалили, вони повтікали.
— Мабуть, злякалися, — сказала Мері.
Крішна кивнув головою.
— Я також злякався. Вийшло не так, як я собі уявляв. Я думав, що побачу багато високих будинків і солдатів у червоних мундирах та хутряних шапках. Мій дядько прислав мені поштову листівку з таким малюнком.
— Гусарські ківери, — пояснила Мері. — Так називаються ті хутряні шапки. Їх носять тільки солдати, що охороняють Бекінгемський палац у Лондоні, де живе королева.
Цікаво, а що б вона сама сподівалася побачити в Африці, якби раптом їй випало там побувати? Мабуть, левів, жирафів, пустельну рівнину і голих негрів, що розмахують списами.
— Гадаю, і Африка не така, якою я її собі уявляю, — сказала Мері.
— В Африці дуже гарно, — сказав Крішна. — Особливо там, де я живу.
Він сумно всміхнувся до Мері, потім глянув на Саймона, що сидів на краєчку кушетки, опустивши очі. Мері не могла зрозуміти, чи він образився за те, що вона назвала його тупаком і причепою, чи просто не вірив Крішні. Вона й сама не була певна, що вірить йому, — уся ця низка захопливих пригод не дуже схожа на правду, — але Саймон міг хоча б удати, що вірить!
— Як я шкодую, що покинув свій дім! — сказав Крішна тремтячим голосом. — Чого я сюди приїхав?
Саймон підвів очі.
— Тепер уже пізно шкодувати. Ти тут, і треба думати, Що робити далі.
— А нічого не треба робити! — Крішна зістрибнув з кушетки й гордо випростався, хоча губи його тремтіли. — Мій дядько Патель — багатий! Він приїде за мною у своєму «кадиллаку». Можеш не допомагати мені, якщо не хочеш!
Він тупнув ногою, застогнав, захитався і мало не впав, але тут підскочив Саймон, підтримав його і посадив на кушетку.
— Нога болить… — сказав Крішна, схлипуючи, і хоча це була цілковита правда, Мері здогадалася, що він поскаржився на біль, аби тільки приховати образу на Саймона.
На її подив, Саймон, здавалося, також це зрозумів.
— Безперечно, я хочу тобі допомогти! Я тільки про це й думаю! Що нам треба зробити насамперед? Передусім, ми не повинні нашкодити ні тобі, що є найважливішим, ні собі. Якщо тебе затримають, як нелегального іммігранта, тоді нам перепаде за те, що переховували тебе, а особливо дістанеться мені. Адже ця крамничка належить дядькові Хорейсу, який доводиться рідним братом моєму батькові, а мій батько — поліцейський. Йому тоді не минути лиха. Хто повірить, що він про це не знав?
Мері зрозуміла, що він каже правду. Саймона все це непокоїло більше, ніж її. Цим пояснюється і його роздратування, і його похмурий настрій.
Але тепер він, здається, пожвавішав. Може, те, що він сидів і думав, пішло йому на користь, бо голос його зазвучав упевнено й бадьоро:
— Ти сам не зможеш дістатися до Лондона, поліція тебе схопить одразу. Та ми можемо зателефонувати твоєму дядькові й сказати, що ти тут. Гадаю, він вирішить, що робити далі.
Він сказав це так, ніби сам усе придумав. Ніби й не Мері першою подала йому таку ідею. На якусь мить вона обурилася в душі, але потім це здалось їй навіть потішним і вона всміхнулася сама до себе.
Крішна також усміхнувся.
— У мене немає номера його телефону, але я пам’ятаю адресу. Він живе неподалік від Бекінгемського палацу. Вулиця називається Бекінгем-пеліс-терас, а будинок номер чотири.
Мері помітила, що Саймон якось дивно подивився на нього.
— Ти певен? — запитала вона.
Усмішка згасла на обличчі Крішни.
— Авжеж. Адреса була в моєму записнику, у валізі. Але все це залишилося у Франції.
— Овва! — сказав Саймон. — Гм…
— Ми напишемо йому листа, — запропонувала Мері.
Саймон похитав головою.
— Листа надсилати небезпечно. Він може потрапити в чужі руки. Особливо, коли… — Він замовк і почервонів.
— Номер телефону можна знайти в довіднику. Адже в нас є адреса та ім’я.
— Гадаю, що так, — погодився Саймон. У нього знову був стурбований вигляд. Він зітхнув і додав:
— У крамниці мають бути телефонні довідники. Піднімись туди і знайди той, який нам потрібен, а я тим часом огляну його щиколотку. Я приніс бинт із домашньої аптечки. Якщо туго забинтувати, нога в нього не так болітиме, коли він ставатиме на неї.
— Я просив би тебе не говорити про мене так, ніби мене тут немає, — сказав Крішна. Він знову ліг на кушетку й простягнув ноги. — А втім, можеш забинтувати, якщо хочеш, — додав він таким поблажливим та лагідним тоном, мовби він був король, а Саймон — один з його придворних.
«Ні, звичайно, він не король, — знічев’я подумала Мері, — бо якби він був королем, уся ця історія здавалася б зовсім казковою! Скоріш за все він схожий на єдину в сім’ї і через те розпещену дитину».
— У тебе є брати чи сестри? — запитала вона, й обидва хлопці з таким подивом глянули на неї, що їй стало смішно.
— Братів у мене немає. А сестер п’ятеро, і мій батько трохи засмучений, що в нього тільки один син, — відповів Крішна. — А чого тебе це так цікавить?
— Я просто так спитала, — сказала Мері.
«П’ятеро сестер! — думала вона, підіймаючись сходами із підвального приміщення. — От чим можна пояснити його гордовитість! В Індії жінки прислужують чоловікам. Видно, сестри упадали біля нього день у день, мало не на руках носили».
— Письмовий стіл у кутку біля вікна! — крикнув їй навздогін Саймон.
Та вона не одразу побачила письмовий стіл. У крамниці було тьмяно і повно пилюки — пил не тільки лежав на меблях, а й клубочився у промінні сонячного світла, що ледь пробивалося крізь брудне вікно. А крім того, в приміщенні було стільки всього цікавого! За все своє життя Мері не доводилося бачити стільки цікавих речей, зібраних в одній кімнаті. Стара музична шкатулка з крихітними барабанчиками всередині, які застукали, тільки-но вона підняла вічко; годинник, вставлений у порцеляновий замок із чарівними розписами, з башточками та бійницями; мініатюрний коник-гойдалка з крихітним шарлатовим сідлом і хвилястою, немов справжньою, гривою; велика стара арфа, яка забриніла дивними булькітливими звуками, коли Мері пройшлася пальцями по струнах — здавалося, неначе ті звуки йшли з-під води.
Письмовий стіл стояв за арфою, вона наполовину прикривала його. Звичайний собі письмовий стіл, завалений паперами, а поверх них лежало скляне прес-пап’є, в середині якого виднілася дивна пурпурова квітка. Мері підняла прес-пап’є, воно було важке й холодне. Вона оглянула його й перевернула. Тимчасом пурпурна квітка змінила форму: спочатку розбухла, потім зробилася зовсім маленькою. Мері підняла прес-пап’є до світла і крізь опукле скло побачила свою руку. Вона здавалася величезною, на пальцях чітко проступали лінії.
Мері геть забула, що її можуть побачити з вулиці, і коли хтось постукав у вікно, вона з переляку мало не випустила з рук прес-пап’є. На секунду вона забула про все і ледь не розбила чудову річ, тоді ніхто вже не зміг би полагодити її. Але тільки-но вона поставила прес-пап’є на місце, її пройняв страх вже з іншої причини.
