Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
17
Не знаю, чи варто розповідати в подробицях історію лілмутського скандалу, про який сьогодні, очевидно, вже мало хто пам'ятає. Коротко кажучи, існувала домовленість, що Честер, Гулд і два члени комітету на захист бурів поїдуть до Лілмута і чорним ходом потраплять на мітинг, присвячений діяльності африканських місій (їм залишать місця у президії). Потім Честер встане і, виголосивши кілька слів про корисну роботу цих місій, порівняє їх з діями уряду, що розв'язав війну, тобто виголосить справжню антивоєнну промову.
Як відомо, їхній замір здійснився навіть краще (чи, може, гірше), ніж вони планували. Я знаю це, оскільки бачила все на власні очі. Честер заборонив мені туди їхати — боявся скандалу. Та я й сама спершу не хотіла,— принаймні таке було моє попереднє рішення.
А вирішила так я не тільки тому, що вся ця інтрига була мені неприємна вже на самому початку; чимало важив тут і вислів мого давнього друга майора Фрієра,— якось він запитав мене в яхт-клубі:
— А ви, я чув, стали вже справжньою радикалкою?
Звісно, я почала заперечувати (цей закид мене мало не образив),— нічого подібного, я взагалі байдужа до політики. Та він лише сумно посміхнувся й додав:
— Але, я гадаю, то цілком природно, якщо ви вийшли заміж за людину з їхнього кола.
Ці його слова мене навіть образили. Та водночас душу оповила тривога. Я раптом реально зрозуміла, як тісно я «пов'язана» зі світом політиків, як істотно хвилює мене останнім часом коли не сама політика, то її вплив на Честерові погляди й настрої (от хоч би ці його нав'язливі ідеї про «класову» ворожнечу). І дійшла висновку, що майор до певної міри мав рацію — мене справді «несе» у вир політичної боротьби.
Це було жахливе відкриття. Я всім єством відчула, що непомітно й мимоволі змінилась (адже тривога моя була непідробна), що з мене помалу ліплять іншу людину.
Ось чому я тоді так боялася будь-яких політичних ускладнень (це була одна з причин моєї антипатії до Гулда), ось чому вирішила не мати нічого спільного з лілмутською змовою.
І справді, я дуже зраділа, коли тітонька Леттер (вона була прихильницею місій і допомагала скликати це зібрання) запропонувала мені поїхати з нею в Лілмут. Це давало мені змогу зайвий раз показати, як твердо я вирішила ні в що не втручатись. І я сказала — гаразд, я охоче з нею поїду, мені треба дещо купити там на зиму.
Коли ми туди приїхали, я попрощалася з тітонькою і майнула по крамницях,— купити собі зимову сукню й вовняну білизну Честерові (взимку він натягав на себе багато теплих речей, бо завжди мерз,— хоча цьому важко було повірити, дивлячись на його рум'яне обличчя).
Я приміряла сукні, а мене не полишала думка: «Вся ця афера — суцільна ганьба, низький і підлий трюк. Якщо його там уб'ють, він сам буде винен. Нічого й жаліти, так йому, й треба. Не мотузком же мене, зрештою, прив'язали до Честера!» Та чимдалі мені ставало якось не по собі, здавалося, ще трохи — і я зомлію. В моєму серці стинались у двобої якісь незбагненні почуття, і я вже була нездатна навіть вибрати Честерові білизну (ба навіть сукню для себе). Нарешті я вийшла з крамниці на вулицю, бажаючи трохи пройтися пішки, глянути на море й ковтнути свіжого повітря. Увагу мою раптом привернула афіша на ліхтарному стовпі, де говорилося про збори, і все досі притлумлюване рвонулося з мене назовні й понесло вперед, наче могутня хвиля нікчемну тріску. Я стрімголов помчала туди, де вже мали початися збори, вкрай налякана тим, що не потраплю, та мені, хвалити бога, вдалося не тільки пропхатися всередину, а навіть знайти стільця десь іззаду в темному закутку, між двома знайомими молодиками: один був тарбітонський різник, другий — бакалійник з Гулдової крамниці. Обоє вони повелися зі мною дуже ввічливо, навіть більше — приязно й шанобливо.
Коли збори розпочалися, Честерів стілець на сцені ще не був зайнятий (вони з Гулдом побоювалися, чи не сидітимуть в залі шпики з поліції, згодом з'ясувалося, вони й справді — на наше з Честером щастя — там були). Та ледве-но встиг священик-баптист мовити кілька слів про ту роль, яку відіграє в Африці християнська релігія, як із задніх дверей вийшов раптом Честер і, пройшовши через усю сцену, сів на своє місце. Звісно, всі зразу ж звернули на нього увагу (не маю сумніву, що так і було задумано), і залою прокотилася хвиля шепоту.
— Це той,— переповідали люди один одному,— що назвав наших солдатів убивцями і здійняв оту жахливу колотнечу в Чорлоку.
Відразу в повітрі, як то кажуть, запахло грозою; справді, було саме так, ніби після спалаху блискавки чекаєш удару грому. Якась жінка позаду стиха зойкнула: «Не може бути!»,— на неї зразу ж цитьнули десятків зо два голосів,— наче хвиля тихо прошаруділа по всипаному галькою березі.
Однак тепер я вже рішуче поклала собі не хвилюватися, хоч би там що.
«Все це робиться лише з однією метою — збити людей з пуття. Ні, вони таки дуже невисокої думки про людську природу! Ганьба! Ганьба й бридота!» — міркувала я, з кожною хвилиною ненавидячи Честера все дужче й дужче.
По тому, як він сидів — гордовито, не рухаючись, міцно стиснуті на колінах руки (він завжди стискав отак руки, щоб вони йому не тремтіли від хвилювання),— я бачила, що нерви у нього були вкрай напружені. «Він тільки вдає, ніби любить мир і правду, а сам накручує себе як тільки може (принаймні і не намагається взяти себе в руки), аби наговорити якомога більше бучних і фальшивих слів та наплутати лиха». Жінка позад мене гукнула ще щось, якийсь чолов'яга з гальорки цитьнув на неї, прокотилася ще одна хвиля шепоту, і я полегшено зітхнула, коли місіонер нарешті скінчив свою доповідь.
Та Честер несподівано зірвався з місця, ніби його підкинуло, й заговорив, і голос йому так затинався від хвилювання, що мені мимоволі з острахом подумалося — він от-от усе переплутає чи зіб'ється з думки. Однак Честер уже тоді вмів не просто, як то кажуть, давати собі волю, а й керувати своїм натхненням; думки його летіли так прудко, що він ніби плив на вершечку хвилі, не поринаючи у темну глибінь плутанини.
В таких випадках він уже забував будь-яку обережність і запалювався ще дужче. Того вечора він почав з гострого нападу на уряд. Вислів його про те, що уряд продав свою совість за золото колоній, згодом, у трохи зміненому вигляді, набув широкого розголосу. (Нещодавно я побачила цю фразу в підручнику історії: «Англія продала Христа за золото Йоганнесбурга!»). А ще, коли не помиляюсь, він назвав наших солдатів катами на службі у Понтія Пілата.
Проте нічого цього я вже не чула, бо ледве встиг він розтулити рота (і я можу в тому поклястися!), як у залі зчинився лемент; не минуло й хвилини, як у різних кінцях її вже спалахнула колотнеча. Люди (у більшості своїй то не були хулігани, хоча серед прибічників Честера та його ворогів нерідко траплялися невиховані молодики) зусібіч дерлися на сцену, і Честер уже боронився від двох юнаків (на вигляд цілком пристойних клерків чи прикажчиків у чорних охайних костюмах), які намагалися зіпхнути його в оркестрову яму.
З тих, що сиділи поруч зі мною, мало хто лишився байдужий, жоден не всидів на місці. Здебільшого глядачі позривалися зі своїх місць і волали: «Боягузи!», «Звірі!», «Геть зрадників!», «Викиньте їх за двері!»
І що досі ніяк не вміщається мені в голові — я теж (про це мені потім розповіли, сама я нічого такого не пам'ятаю, та й, щиро кажучи, довго не йняла віри!) пронизливо верещала: «Боягузи!», і навіть: «Убийте їх!» Мабуть, ішлося про тих, які били Честера; як там не є, а він, аж ніяк не велет, був там один проти добрячої сотні.
Якби не ті ідіотські вигуки (принаймні так мені потім пояснювали) і якби я не вискочила на стільця, на мене ніхто б не звернув уваги; а після того мене зразу впізнали й з ревом вчепилися в мене. Не пам'ятаю, з чого все почалось і як скінчилося. Пригадую лише одне: я лечу сторч головою з стільця, і тіло моє рвуть на шматки сотні людських рук.
