Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Сину! — Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув. — Я ж мати тобі, а ти до мене гірше, чим до худоби. Непотрібною стала. Я і сама б хотіла скоріше померти. Так живою не увійдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала…
— Гаразд! — скипів Сафрон. — Хай у вас я відро молока випив. Завтра вам Софія принесе повнісіньке відро. Хватить? Ідіть! — І швидкі кроки сердито загупали по ганкові.
«Яке страхіття, яке страхіття цей Сафрон!» — охопив голову обома руками Дмитро. Він навіть не міг подумати, що можуть бути у світі такі безсоромні слова до матері, до жінки. «Треба буде чимсь допомогти старій… А Марта не виходить… Ніколи він по-доброму не віддасть за мене. Це не чоловік…» — і не знайшов потрібного визначення Варчукові.
Коли увійшов у хату, сп'янілий Сафрон сидів біля Созоненка і гарячився, посмикуючи вуса.
— Не признаю такого права. Землі господаря, а не харпака потрібно. Та я її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на шматки порізав. — П'яна сльоза заволожила рідкі вії.
«Свою порізав би чи ні, а чужу не пожалував би», — подумав тоді.
— А ти не по правді зробив. Не грошей мені жаль… Созоненко стер рясний піт з червоного обличчя і хрипло розсміявся:
— Роби по правді — очі вилізуть. Не наше це діло, не доходне.
Не соромлячись людей, до Дмитра підійшла Марта, бліда і зів'яла. За кожним її рухом слідкував голодними очима Ліфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зіниці червоними відблисками ламп і так зирнув на крамаря, що той дрібно закліпав віями і обернувся.
І зразу ж Дмитро відчув на собі перехрестя допитливих, насторожених і лихих поглядів багатіїв. Відкидаючись назад могутнім, ще не затверділим станом, він з ненавистю окинув гострим зором усю світлицю. Здавалось: кілька пар очей, то випираючи, то вивірчуючись із очниць, от-от репнуть від натуги і злоби.
«Ану хто перший підведе голос і руку», — без остраху пружинилось мускулисте тіло. Тоді він не пожалів би потрощити дебелі дубові стільці на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селі і зараз ніхто не наважився зчепитись із ним. Не прощаючись ні з ким, поволі і гордовито вийшов із хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечі і, нахилившись, повисла на шиї, всім тілом притулилась до парубка.
— Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освітило мене. А воно вже за хмарами.
— За якими там хмарами. Ну, не плач. Скоріше цього Созоненка, як тріску, на коліні переломлю, чим тебе упущу.
І Марта з острахом відхилилась назад: вона ніколи не думала, що у її коханого може бути такий страшний погляд і така ненависть.
— Без тебе, Дмитре, нема життя мені… Ти сам не знаєш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому світі…
— Марто! — загрозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякано метнулась убік.
В цей час заскрипіла хвіртка, і Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до воріт.
— Вечір добрий, Сафроне Андрійовичу! — почувся веселий голос.
— Тихіше, тихіше, Омеляне, — застережливо зашелестіла темінь…
ІX
Як у холодне, покинуте птицею гніздо повергався Дмитро додому.
Твердою рукою торкнувся воріт, і крихітний іскристий бісер паморозі почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба — він аж пашів од жару.
Зітхнувши, з ясена упало підрізане осіннім холодком сузір'я листків, і зразу ж дерево зашелестіло, затужило, обсіваючи землю своєю неприв'ялою красою.
«До ранку зовсім осипеться ясен», — подумав з жалем і відчув, збагнув, що зараз навколо міниться й обновляється природа, що це остання цьогорічна осіння ніч: завтра випаде сніг, і на відсонні тонкими струмками будуть пробиватися крізь нього пахощі стужавілої землі та виновий дух опалого листу.
«Про що я думаю», — скривився від внутрішнього болю. Прислухався до сумовитого шарудіння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку.
В хаті за столом сидів Мірошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрів насмішкуватим поглядом.
— Що, добрі коні у Варчука?
— Путящі, — відповів стримано, вловивши глузливі нотки в голосі Свирида Яковлевича.
— Іду я, Докіє, вулицею, — звернувся до вдовиці, — і сам своїм очам не вірю: на Варчуковій бричці сидить Дмитро. Розчервонівся, вид радісний. Порівнявся зі мною — навіть не поздоровкався.
— Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
— Де там було побачити! Дрібний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричці самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потім ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч півдулі від них удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, піддобрювались?
— Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо…
— Попросив, попросив! — нетерпляче перебив Мірошниченко, і в його великих очах двома дугами спалахнули жаркі краплинки. — А ти й зрадів? Гордість свою трудівничу на чарку проміняв. Ти знаєш, як твого батька упрошував Сафрон у революцію зайти до нього? Він не тільки чарку поставив би Тимофієві. І твій батько, а мій вірний друг, сказав йому: «Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремінно зайду, коли твоє кодло буду із коренем виривати. А для панібратства не переступить моя нога через твій поріг».
Кров кинулась в обличчя Дмитрові, його аж перехитувало від пекучих ударів слів. І тільки один хисткий довід міг виставити проти них: я ж заради дівчини, заради свого щастя поїхав до Варчуків. Але скажи це Мірошниченкові і він ще різкіше сіконе: «Що ж то за любов твоя, коли заради неї вминаєш свою гордість, на поступки з совістю ідеш. Дрібна то любов, заяча».
І то буде правда. Було соромно і боляче. Згадка про батька живим докором в'їдалась в розрізнені течії думок.
— Що ж тебе потягнуло до них? — тепер росла постать Мірошниченка, неначе підносилась над Дмитром. — Може, хліб там кращий, ніж твоя мати випікає напрацьованими руками? Бо він, той куркульський хліб, на бідняцьких сльозах замішаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкі достатки? Науку почав у Варчуків вивчати?
— Під три чорти ту науку! — і собі розсердився Дмитро. Поблід, тільки вуха горіли, як жарини. — Чого ви мені очі печете? Ви знаєте, що в мене зараз на душі робиться? Варчук мені як собаці «добридень» потрібний.
І мати вже не пізнавала свого Дмитра — таким він став лихим і впертим. Це був не її син, а Тимофій в годину бурхливого гніву.
— А ти це чого голос підняв, начебто правда на твоєму боці? Совість заговорила? — виділив кожне слово Мірошниченко. — Мав сміливість з куркулями гуляти, май тепер сміливість подивитись людям у вічі. Гляди, щоб потім пізно не було… Не те що за всяку підлість, — навіть за всякий хиткий крок — прийде час — мусиш дати звіт… Знаю, на яку дорогу можуть вивести такі прогулянки, А за тебе я відповідаю. Перед пам'яттю Тимофія відповідаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потім, жалюгідного і непотрібного, викинуть на людське посміховище.
— Мене не обломлять. Руки короткі.
— Хто його зна. Такі слова я не раз чував. Не таких обламували. Віддасть Варчук за тебе Марту. Поріднишся з ним — і не оглянешся, як станеш куркульським підголоском.
— Ат, нащо про це говорити, — боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серці і в голові.
Мірошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потім присів біля столу, де лежали двома купками книжки, уже рівним голосом сказав:
— Ці книжки, Дмитре, закинь кудись подалі, в печі спали. Не брудни об них рук, — показав на меншу купку.
— Чому? — підійшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча.
— Ось з цих двох сіреньких, — показав на брошурки, — аж сиплеться націоналістична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрібненькою її роблять. Словом, не чоловіка показують, а раба, без надії, без дум і мрії. Ти чув слова Горького про людину?.. От підійдеш до мене — я тобі підберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бібліотеку. — І очі Свирида Яковлевича подобрішали, риси на обличчі стали м'якшими.
