Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Хазяйка говорила тихо, стримано. Вона мовчки зважила на аптекарських терезах сурогатного кофе, зварила, налила Ліні чашку, врізала тонкий шматочок хліба. Коли б хто збоку поглянув на них, одразу б побачив, що обом якось ніяково і чи не дужче самій хазяйці.
– Мій чоловік лікар, – сказала хазяйка, – він говорив, що ви дуже застуджені, а що туберкульозу у вас нема. Але вам треба поправитися.
Вона ще налила чашку ріденької кави.
«Звичайно, з туберкульозом вони не взяли б до дитини. А вона така тиха і смирна, бо боїться, щоб я чогось не заподіяла її дитині», – майнуло в голові у Ліни.
– У вас є мати? – раптом спитала хазяйка. Ліна похитала головою:
– Вона померла під час війни.
– А батько?
– Батько… – Ліна на якусь мить зупинилася. – Батько на фронті… – ледь вимовила вона і почервоніла. Але вона не могла, не могла не збрехати! Їй здавалося, що коли вона скаже, що батько заарештований Радянською владою, цим вона ніби запобігатиме перед ворогами. Ні, хай краще вони думають, що вона дочка фронтовика, який захищає від них свою Батьківщину!
Хазяйка почервоніла і більше нічого не питала.
* * *
Дитинча було як дитинча. Воно тільки почало дибати і белькотіти кілька слів. Ліна не відчувала до нього ніякої ненависті. Вона його годувала, одягала, вивозила гуляти, була з ним терпляча, та й дитинча було тихе й лагідне. Перші дні хазяйка, коли поверталась з роботи, пильно придивлялась, як Ліна обходилась з дитиною.
«Боїться, – думала Ліна і кривила губи в презирливу усмішку. – То у вас такі звірі, можуть убивати дітей…»
Хазяйка – фрау Еллі – працювала вчителькою в школі.
Лікар приходив пізно ввечері, часто коли Ліна вже спала в своєму закапелку на досить твердому ліжку, але під чистим простирадлом і ковдрою, на справжній подушці.
«Не можуть же вони знущатися з мене, коли я цілісінькі дні з їхньою дитиною»,- думала Ліна, трохи дивуючися з їхньої чемності і витриманості.
За кілька днів лікар сказав, що мусить оглянути її, він вислухав її і дав пити якісь ліки.
Фрау Еллі, яка була при огляді, зауважила:
– Дівчина дуже погано їсть. Звичайно, тепер і харчування недостатнє, але й того, що їй належить, Ліна не з'їдає.
Лікар строго подивився на дівчину і сказав:
– Треба їсти. Вам треба їсти якомога більше. їжте обов'язково все, що вам дають. Що ви, померти хочете, чи що?
Ліна глянула на нього своїми прозорими великими очима, губи в неї гірко і зневажливо скривилися. Вона не вимовила словами, але і в очах, і на цих гірко скривлених губах було одне запитання:
«А навіщо жити?»
І лікар несподівано прочитав його безпомилково і сказав:
– Жити треба. Треба жити.
Ой, коли б це не був німець, ворог, його слова були б підтримкою. Що може він зрозуміти в почуттях полоненої радянської дівчини?
Ну, може, він і його фрау Еллі просто собі добрі люди, може ж бути такий виняток! Але ж вони вороги, вони схиляються перед своїм божевільним недолюдком фюрером і кричать йому: «Хайль Гітлер!».
Майже цілісінькі дні Ліна була в квартирі лише з дитиною. Вона прибирала кімнати, готувала дуже скромний, економний обід, гуляла з дитиною; коли бубхен спала – прала, штопала. Інколи, витираючи порох з книжок, вона мимоволі починала перегортати сторінки. Як давно вона не читала книжок!
Дякувати долі, Ірма була спокійна. Вона сиділа десь у куточку дивана і розважалася своїми целулоїдними іграшками, а коли вона починала скиглити, Ліна вголос читала їй поезії Гейне, Гете.
…Тоді, давно, вони з Танею починали читати Гейне, і Танин батько, помітивши їхнє захоплення, подарував Тані чотири томики творів Гейне в синій обкладинці, німецькою мовою, видані в Москві, і вони читали вдвох, Ліна зовсім добре, а Таня не дуже.
«Що це за люди, – думала Ліна про німців, – у них були Гете, Гейте, Бетховен, а вони могли зруйнувати нашу лавру…» Гете, Гейне, Бетховен…
У вітальні стояв рояль. На ньому ніхто ніколи не грав. Він стояв як необхідна приналежність кожного буржуазного сімейства, ознака сталого добробуту.
Як давно це було, коли Ліна сідала до свого білого кабінетного рояля і грала по три-чотири години на день, і потім самій було соромно, що так вся віддавалась цій насолоді.
Таня і дідусь дуже любили слухати «Патетичну сонату», а її мама – «Карнавал» Шумана, «Aveu», і Ліна не соромилась їм грати.
…Бетховен, Шуман, Шуберт… старі, великі, добрі друзі, з такого далекого тепер для неї життя. Як дивно! Вони були друзями там, в далекому Києві, а тут, на своїй батьківщині, великі фоліанти з безсмертними творами лежать німі, нікому непотрібні.
Звичайно, Ліна не насмілювалася спитати фрау Еллі, чому та ніколи не грає. Адже, напевне, в дитинстві її вчили грати. Але самій їй, Ліні, інколи до нестями хотілося заграти. Їй здавалося – вона тоді наче поговорить з другом. Їй хотілося заграти не тільки те, що вона вчила з своїми вчителями – Бетховена, Шумана, Шуберта, Чайковського, їй хотілося підібрати, відтворити ті пісні, яких вона навчилася в дорозі і в таборі від дівчат. Коли вона згадувала їх, а вона згадувала їх щодня, щогодини, у вухах бриніла пісня Килимки:
Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату. Загадав він нам дорогу У неволю кляту.
Але ж це було б просто дико – тут грати! І вона лише обережно, ніби голублячи, проводила кілька разів на день ганчіркою по клавішах і тихенько мугикала Килинчині пісні. Під час пісні бубхен добре засинала…
Мугикала і згадувала дівчат. Що з ними? Як вони там, найрідніші подруги? Таня відійшла в таке далеке «доісторичне» минуле, ніби зовсім інше життя. А тут, близько, в цьому ж місті, за колючим дротом у блоку № 7 на нарах і під нарами спали вночі її найрідніші люди. Вранці їх будять і під вартою вони йдуть на фабрики… Працюють до пізньої ночі, невеличка перерва на обід – баланда, від якої тхне чим завгодно, тільки не їжею…
Пізно ввечері притуляться одна до одної, пишуть листи додому, читають гіркі скупі рядки, що надійшли звідти. Чи згадують її? Звичайно, згадують. І їй ставало соромно, що вона так спокійно живе, працює старанно на своїх ворогів. І вони, вороги, надто дивно поводяться… Якось увечері фрау Еллі перевіряла учнівські зошити. Ліна постукала в двері сказати, що бубхен уже спить і чи вже треба готувати вечерю, чи чекати пана лікаря.
Раптом фрау Еллі спитала:
– Ви були піонеркою, Ліно?
– Була, – відповіла не замислюючись Ліна і, підвівши голову, глянула прямо в очі фрау.
– Ви чули коли-небудь про Карла Лібкнехта, про Розу Люксембург?
– Звичайно. У нас навіть маленькі діти знають про них. У нас були піонерські загони імені Карла Лібкнехта, а багато фабрик носять ім'я Рози Люксембург. – На хвилину вона зупинилася. Вона згадала вулицю Рози Люксембург у Липках, де недалечко й вони жили…
Рідний Київ став перед очима, і вона заговорила швидко, сама не розуміючи чого. Ах! Однаково вона вже була за гратами, а що її ще чекає?
– У нас була вулиця Карла Маркса, там був дитячий театр… І у нас у школі був піонерський загін імені товариша Тельмана.
Фрау Еллі сполотніла, з жахом глянула на Ліну і махнула рукою, ніби словами вона не могла припинити цю нестриману мову, що зненацька прорвала, як потік навесні.
– Still, Madchen, still![6] – прошепотіла вона. – Досить, не треба. Ліна, опустивши очі, вже дивилася долу.
– Скільки вам років, Ліно? – спитала фрау Еллі.
– Десятого березня мені вже буде вісімнадцять. Готувати вечерю, фрау Еллі?
– Так, уже час, – сказала фрау Еллі, почервоніла і схилилася над зошитами.
* * *
Ліна стояла з бубхен на руках і дивилася у вікно. Проходили загони «гітлерюгенд». Спочатку підлітки, потім зовсім невеличкі хлопчики і дівчатка в формі з свастикою. Багато загонів – чи у них парад який, чи що? Як страшно. От ростуть діти, багато дітей. Вони народжуються всі такі малі, ласкаві, як ця Ірма, яка сидить на руках у полоненої слов'янки і ніжно притулилася голівкою до її плеча. Але вона підростає, починає лопотіти, і їй починають втлумачувати, що «Deutschland uber alles»[7], що є арійська і неарійська раси, що вони арійці – чистокровні німці – мусять панувати, а решта – їхні раби. У них, чистокровних арійців, викорінюють усі людські, благородні почуття і роблять їх здібними на всі звірства, на всі ті варварські вчинки, які бачила сама Ліна па власні очі.
