Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗

— Он на тому розі, — сказав Якоб, указуючи на якісь великі будівлі, — п’ятнадцять років тому величезні склади зерна провалились у твань. Це були міцні будинки, побудовані на дебелих палях. Але в них засипали забагато зерна — понад сімдесят тисяч центнерів, — і вони запалися.

Якобові важко було розповісти таку довгу історію, і він зупинився перевести подих.

— А ти звідкіля знаєш, що туди зсипали сімдесят тисяч центнерів зерна? — різко запитав Карл. — Ти у той час ще з пелюшок не видибав.

— Мені батько розповідав, а він добре знає, як усе було, — спокійно відповів Якоб. Віддихавшись, він запропонував: — Бен любить живопис. Може, покажемо йому картини?

— Гаразд, — погодився капітан.

— Мали б ми час, Бенджаміне, — сказав Ламберт ван Моунен англійською, — я повів би тебе в Стадгейс, будинок міського управління. От там палі так палі! Будинок зведено на чотирнадцяти тисячах паль, забитих у землю на глибину сімдесяти футів. Але що я хочу тобі показати — так це велику картину, на якій зображено, як ван Спейк підриває свій корабель… Чудова картина!

— Ван хто? — перепитав Бен.

— Ван Спейк. Невже не пам’ятаєш? Битва з бельгійцями якраз була в розпалі, і коли він зрозумів, що вони його здолають і захоплять корабель у полон, то підірвав і його й себе разом із ним, аби не здатися ворогові.

— А хіба не ван Тромп підірвав корабель?

— Зовсім ні. Але й ван Тромп був хоробрим. На його честь встановили пам’ятника в Дельфт-Гавні — там, де пілігрими [19] сіли на корабель, аби вирушити до Америки.

— Ага. А що зробив ван Тромп? Адже він був знаменитим голландським адміралом, чи не так?

— Так, він брав участь у тридцяти з гаком морських боях. Він переміг іспанський і англійський флоти, а потім прив’язав швабру до щогли, повідомляючи, що очистив море від англійців. Голландці вміють перемагати, друже мій!

— Замовкни! — закричав Бен. — Прив’язав він швабру чи ні, а все-таки англійці зрештою його перемогли! Тепер я все згадав. Його вбили десь на нідерландському узбережжі у битві, яку виграв британський флот. Прикро, чи не так? — лукаво додав він.

— Гм! Куди це ми потрапили? — вигукнув Ламберт, аби перевести розмову в інше річище. — Слухай, усі нас випередили… Всі, крім Якоба. Ох він і гладкий! Ми й пів-шляху не здолаємо, як він знесилиться.

Бенові, звісно, було приємно бігти на ковзанах поруч із Ламбертом, який хоч і був чистокровним голландцем, але виховувався неподалік від Лондона й англійською володів так само вільно, як і голландською. І все-таки Бен не засмутився, коли капітан ван Хольп крикнув:

— Ковзани геть! От і музей.

Музей був відчинений, і того дня вхід був безкоштовним. Мандрівники увійшли, човгаючи ногами, як усі звичайні хлопчиська, які, здається, ніколи не проґавлять нагоди — так їм подобається чути човгання своїх підошов по натертій підлозі.

Музей в Амстердамі — це просто картинна галерея, у якій можна побачити кращі твори голландських майстрів, а ще близько двохсот папок із рідкісними гравюрами.

Бен одразу ж помітив, що деякі картини тут висять на щитах, прикріплених до стіни шарнірами. Їх можна повертати, як віконниці, і розглядати при яскравішому світлі. Це пристосування дуже допомогло хлопчикам, коли вони милувалися «Вечірньою школою», маленькою жанровою картиною Герарда Доу, бо дало їм змогу оцінити її блискучу техніку: здавалося, що картина освітлена тим світлом, яке проникає в зображені на ній вікна. Пітер відзначив також якості іншої картини Доу, «Пустельник», і розповів хлопцям кілька цікавих анекдотів про цього художника, який народився у Лейдені 1613 року.

— Аж три дні писати ручку швабри! — здивовано вигукнув Карл, озиваючись на слова капітана про те, як повільно писав Доу.

— Так, друже, три дні. І, подейкують, ніби він витратив цілих п’ять днів, обробляючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві і старанно виписані деталі на цій картині. Щодня після роботи він ретельно закривав свої незакінчені твори, а фарби й пензлі ховав у непроникні для повітря ящики. Судячи з розповідей, сама його майстерня була запечатана, як коробка для капелюшка. Художник завжди входив до неї навшпиньки і, перш ніж почати роботу, сидів нерухомо, поки не осідав легкий пил, який художник міг розворушити, заходячи до майстерні. Я десь читав, що його картини видаються ще кращими, якщо розглядати їх через збільшувальне скло. Він так напружував зір, обробляючи дрібні деталі, що вже у тридцять років змушений був носити окуляри. У сорок він бачив зовсім погано й ледь міг писати. Йому ніде не вдавалося знайти такі потужні окуляри, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати одягти її окуляри. Вони були саме по ньому і допомогли писати так само добре, як раніше.

— Гм! — обурено озвався Людвіг. — Мені це подобається! Цікаво, а як же ця бабуся без окулярів?

— Ну, — розсміявся Пітер, — можливо, у неї були ще одні. У всякому разі, вона вмовила художника взяти її окуляри. Він був такий вдячний, що зобразив на картині ці окуляри разом із футляром і подарував бабусі. А вона віддала цю картину бургомістрові, за що одержала довічну пенсію і не знала скрути до кінця своїх днів.

— Друзі, — гучним шепотом покликав Ламберт, — а ходімо подивимося «Ведмежу облаву»!

Це була чудова картина роботи Пауля Поттера, голландського художника XVII століття, який писав неймовірні твори ще до того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона приголомшила хлопців сюжетом. Вони байдуже минули видатні твори Рембрандта і ван дер Хельста, але захопилися однією такою собі картиною ван дер Венне, що зображує морський бій між голландцями й англійцями. Потім вони, мов заворожені, стояли перед портретом двох маленьких хлопчиків, один з яких сьорбав юшку, а другий наминав яйце. На думку наших мандрівників, головне достоїнство цієї картини полягало в тому, що хлопчина, який їв яйце, вимазав собі жовтком личко, чим дуже потішив глядачів.

Наступною картиною, яка заслужила на їхню увагу, було прекрасне зображення свята святого Ніколааса.

— Поглянь, ван Моунене, — сказав Вен Ламберту, — як гарно зображено цього малюка! Він начебто знає, що заслужив різок, але сподівається, що святий Ніколаас ще не вивів його на чисту воду. От такі картини мені до вподоби: у них ціла історія.

— Ходімо, хлопці! — крикнув капітан. — Уже десята година, час вирушати!

Вони поспішили на канал.

— Ковзани на ноги!.. Готові? Раз, два… Агов! Де ж Поот?

І правда, де ж був Поот?

За десять ярдів від них виднілася щойно прорубана в кризі квадратна ополонка. Пітер помітив її й, не кажучи ні слова, швидко покотив до неї.

Інші, звичайно, метнулися за ним. Пітер зазирнув в ополонку. Всі зробили те саме, а потім тривожно вп’ялися очима один у одного.

— Пооте! — крикнув Пітер, знову заглядаючи в ополонку.

Повна тиша. Чорна вода застигла нерухомо; її поверхня вже затяглася крижаною плівкою.

Ван Моунен повернувся до Бена з таємничим виглядом:

— Здається, у нього колись був напад?

— О Боже! Був, — відповів переляканий Бен.

— Ну, значить, із ним знову стався напад у музеї.

Хлопчики одразу здогадалися, що потрібно робити, і вмить зняли ковзани. В Пітера вистачило клепки зачерпнути своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали до музею.

Вони справді знайшли бідолашного Якоба. У нього і справді був напад, але… сонливості. Хлопчик лежав у затишному куточку галереї і хропів, як стомлений солдат. Голосний регіт, викликаний цим відкриттям, розсердив і без того непривітного сторожа.

— Що тут відбувається? — крикнув він. — Припиніть гармидер! Агов, пивне барило, прокинься! — І він досить безцеремонно розштовхав Якоба.

Тільки-но Пітер зрозумів, що здоров’ю Якоба нічого не загрожує, він вискочив на вулицю і вилив воду зі своєї нещасної шапки. Поки він розстеляв у ній носовичка, щоби зледеніла підкладка не торкалася його голови, інші хлопчаки волочили за собою очманілого від сну Якоба.