Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
— Диверсант,— мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.
Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.
Хлопці поповзом рушили за ним.
Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.
— Доброго дня вам, діду,— чемненько привітався диверсант.
Дід Коцюба звів голову:
— Здоров, синку, як не жартуєш.
— Можна у вас тут присісти... перепочити трохи?
— Сідай, а чого ж... Місце є... Мандруєш кудись?
— Та просто так... Землю ногами міряю.
— Турист, значить... Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.
— Ну, то нічого,— сказав дід.— Григорій Сковорода теж турист був.
— Точно,— усміхнувся диверсант.— От і я за його прикладом... Інститут закінчив, останні канікули перед роботою... Вирішив по Україні трохи походити.
— Правильно!— схвально кивнув дід Коцюба.— А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії... А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.
— От-от,— підтакнув диверсант.
— Хитрий, зміюка!— прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.
— Медку хочеш?— лагідно спитав дід Коцюба.
— Спасибі.
— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш,— дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.
Марусик зітхнув.
Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.
— Нектар! Амброзія! Смакота!— захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед.— Спасибі! Спасибі!..
— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.
— Да-да... Земля наша...— незнайомець мрійливо зітхнув.— Кращої нема в світі... Аж очі вбирає...
— Правильно.
— Тільки щось не дуже людно тут у вас.
— Да-а...— тепер уже дід зітхнув.— На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.
— Один? Зовсім?
— Ага...
"Ех, і нащо дід оце каже?— з досадою подумав Марусик.— А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує..."
— А з рідні у вас — що, нема нікого?— далі розпитував диверсант.
— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє... Жінка, правда, померла,— зітхнув дід.— Позаторік. Царство їй небесне.
— А де ж діти, онуки?
— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить... Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.
— А чого ж вони вас до себе не заберуть?
— Що я, скриня, щоб мене забирати?
— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть...
— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год... за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.
— І ким же ви робили?
— Та ким же... Колгоспником.
— Рядовим?
— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.
— І так усе життя?
— Усе життя. І тут...
Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.
— Драстуйте, діду!— вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця.— Ой! Драстуйте!
— Драстуйте! Драстуйте!— з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.
— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?
— Котрих?
— Ну... Клави, Васька...
— Та щось не бачив. А що таке?
— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну.,.
"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.
— Шкода, що ви, діду, не комсомолець. Я б хоч з вас внески зібрала.
— А що — давай,— усміхнувся дід.— Скільки тобі?
— Та я жартую. Навпаки. Може, вам що треба? То я... Ви не соромтесь. Ви чогось завжди соромитесь. А це ж наш комсомольський обов'язок — допомагати пенсіонерам.
— Спасибі, дочко. Не треба мені нічого. Все в мене є. Та що такому дідові й треба? Хай я тебе краще медом почастую.— Він узяв з призьби ще один пузатий глечик (там їх стояло кілька, наче спеціально для частування):—Тримай! Хай це буде мій комсомольський внесок.
— Отакої! Замість я вам, ви мені...
— А куди ж мені його? На базар же у Київ не потягну. Для людей і тримаю.
— Ну, дякую... Можна, я вас поцілую?
— Давай! — жартівливо махнув рукою дід.
— Від імені комсомольської організації колгоспу!— дівчина обняла й дзвінко поцілувала діда у щоку.
— О!— весело вигукнув бородатий турист.— А я, до речі, теж комсомолець. З Києва. Сергій... Може, й мене...— і підставив щоку.
— Переб'єшся! — кинула дівчина, крутнулася й побігла. Мить — і вже й слід її простиг.
Сашко Циган сердито засичав:
— Ач! Розігнався! Диверсант! Утри свого носа.
Дід Коцюба з ніжністю дивився в той бік, куди побігла дівчина.
— Маруся!— кивнув він їй услід.— Гарне дівча. Моторне. Як вітер. Не дівчина, а справжній тайфун, гураган... її так і називають Тайфун Маруся. Наш комсомольський секретар.
— Да-а,— задумано проказав диверсант Сергій.— Одна така Тайфун Маруся варта цілої де-небудь комсомольської організації... Дідусю, водички у вас можна попросити? А то я до меду допався і...
— Зараз винесу,— дід почвалав до сіней.
— Та чого ж вам ноги бити? Я...— кинувся за ним Сергій.
Обидва зникли у темряві сіней.
— Ач! Розігнався!— повторив Сашко Циган.— Спритний який!
Тайфун Марусю у нас в Гарбузянах любили всі — від найменших дошкільнят до найстарших дідів та бабусь.
Бувають такі люди, на яких тільки варто глянути — і вже усміхаєшся мимохіть приязно і весело. Не була вона, Тайфун Маруся, красунею (та ж сама Клава набагато краща), але було в ній щось таке невідпорно симпатичне, що прихиляло до неї серця буквально всіх. І оті ямочки на щоках, і ота білозуба усмішка, і кирпатий задерикуватий носик, і оті неслухняні кучері, які весь час спадали на лоба і які вона раз у раз смішно здмухувала з очей... А головне — запальна вдача (або, як кажуть дорослі, темперамент), поєднана зі щирою добротою й зичливістю до людей,— усе не могло не подобатися.
Я просто не уявляю собі наших Гарбузян без Тайфун Марусі.
І тому не дивно, що...
— Спробував би він її поцілувати! — запально вигукнув Марусик.
— ...Так би по пиці дістав,— підхопив Журавель.
— ...Що летів би аж до Києва!— поставив крапку Сашко Циган.
Тим часом із сіней з'явилися дід Коцюба й Сергій. Сергій витирав тильним боком долоні губи. А дід продовжував почату ще в сінях розмову:
— ...Був у нас колись голова. Михайло Львович. Ото був чоловік! При йому наш колгосп хіба ж такий був! На всю Україну гримів. У центральних газетах писали... Алеї на соші бачив? Він насадив. При йому була спеціальна бригада дідів — дерева садили. У сусідніх колгоспах — ані деревця. Голо. З одного колгоспу інший видно. А в нас... Чиясь корова об дерево почухається — штраф десять карбованців. А тваринництво! Корови не молоком — сметаною доїлися. Спеціальний дід сидів, тесав гребінці дерев'яні для корів. Розчісувати. Бо пластмасові, вважав, негігієнічні. Корови як лялечки були... Не на машині — на бричці їздив. Біля кожної баби зупиниться, злізе, за ручку поздоровкається, розпитає про все. Що вони скажуть — бригадирам чуби м'яв... Для його центральною фігурою не бригадир був, а рядовий, як ти кажеш, хлібороб...
— А де ж подівся ваш Михайло Львович?
— На пенсію пішов. Хворіти почав... Серце... І прислали Степана Махайловича. Той бричку поламав, машин понакупляв,— і сам, і бригадири — усі їздили, з вікна керували. І дерева замість садити пиляли — на дошки... Раніше молодь не тікала, а при йому порозбігалася хто куди. Агроном і той утік. Хіба можна було видержать? Руками розмахує, кричить. Домахався! Зовсім колгосп розвалив. Слава богу, оце нарешті зняли. Новий тепер. Я його ще й не бачив. Кілька днів усього. Сидить, справи приймає. Кажуть, діловий, принциповий. Хто його зна. Побачимо. Про Махайловича теж казали... От ходімо в хату, я тобі інтересний документ покажу.
