Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

Джім помітно погладшав (на той час він був шести футів на зріст — вимахав угору ще підлітком, тоді він довго хворів), очі йому, здавалося, поменшали, а великі руді вуса жахливо псували його виразні губи.

Він одразу ж накинувсь на мене, заявив, що мій шлюб не більш як «продаж-купівля», і він, Джім, може довести, що Честер перевіряв у юриста, чи справді дядько Вудвілл залишив, мені спадок, який стане моїм, коли мені виповниться двадцять один рік або коли я вийду заміж. Він, мовляв, і взяв мене тільки тому, що розраховував на «мої грошенята, які допоможуть йому попервах у його брудних справах і дадуть змогу видертися нагору». Він, Джім, не побоїться й у вічі сказати це Честерові.

Я суворо заборонила йому це робити, і, вкрай розлючена, втекла від нього. Проте кидати виклик Джімові було марною справою. Наступного ж вечора він з'явився в Орчарді, зайшов до мене в кімнату, де я задрімала над книжкою, і, знявши з мене окуляри, спитав:

— Де мій син?

Я бачила, що він роздратований і хоче викликати мене на скандал; ніяк не відреагувавши на його слова, я вдала, ніби читаю далі (хоч рядки пливли мені перед очима).

Тоді він почав усіляко мене ображати, докоряючи тим, що я кинула його заради цієї «маленької брудної гадючки».

Я відповіла, що то він мене підманув, бо ніколи й на думці не мав одружуватися зі мною, недарма ж вирішив за краще втекти до Індії, де тільки те й робив, що розважався грою у поло.

Та Джім справді пропонував (коли ми нажили того клопоту) одружитися зі мною (втім, то були тільки слова); і тепер, легко довівши одне одного мало не до сказу, ми, звичайно, були схильні все перебільшувати й говорити перше-ліпше що спадало на думку. Джім розкричався на мене, і, я гадаю, тієї миті й справді вважав себе скривдженим.

Раптом ми почули за дверима кроки, і я сказала:

— Обережніше, це Честер. Він уже, напевне, знає, що ми тут.

Честер постукав у двері (як завжди це робив), і я озвалася:

— Прошу.

Джім відразу ж демонстративно схопив мене за плечі й поцілував, бажаючи влаштувати сцену.

Я почала пручатися, але Честер дуже спокійно мовив:

— Даруй мені, люба, я не знав, що тут лейтенант Леттер.

Честер завжди називав Джіма «лейтенантом Леттером», і я не знала, як йому пояснити, що це неточно. То була дрібниця, але я б не поручилася, що то він каже не навмисно,— аби підкреслити свою зневагу й ненависть до всіляких там «класових прикмет». Те, що мені здавалося дріб'язком, Честерові могло уявлятися важливим, і то настільки, що переконати його в протилежному було надзвичайно важко.

Джім повернувся до нього й сказав:

— Перепрошую, але я завжди вважав, що міс Вудвілл стане моєю дружиною.

— Он як! — посміхнувся Честер.— То, виходить, я неправильно вас зрозумів. Мені здавалося, ви того й дременули звідсіль, щоб цього не сталося.

— Нічого такого вам не здавалося! — відрубав Джім.— Ви просто скористалися з нагоди й загребли міс Вудвілл разом з усіма її грошенятами.

По Честеровому обличчю побігли червоні плями, що траплялося з ним лише, коли його допікали до живого, і він заявив, що не має наміру говорити з Джімом про такі речі, і що Джім міг би зважити бодай на мої почуття.

А Джім відповів, що його почуття теж дещо важать, особливо коли врахувати, ким я була для нього, не кажучи вже про те, що Том — його син.

Тоді Честер порадив Джімові не виходити за межі закону, бо то злісний наклеп. А Джім сказав, що чхати йому на закони, і його слова — не наклеп, а факт, і що Честер добре це знав, привласнюючи мої п'ять тисяч фунтів.

— Ви добре знали, що можете задурити Ніні голову своїми солодкими лестощами!

Тут Честер, який протягом усієї розмови тримався з великою гідністю, сказав мені:

— Нічого не бійся. Все це якась маячня, і я не вірю жодному його слову.

— Хай йому чорт! — не витримав Джім.— Але факти є факти! Не попреш! Ми не на мітингу й не в театрі! Ваша балаканина ні на кого не справляє враження!

Тут Честер узяв мене за руку й повів до спальні, мовивши:

— Я думаю, тобі краще піти звідси, моя люба. Я сам усе залагоджу.

І залагодив. Лишив Джіма самого в моїй кімнаті й передав йому записку такого змісту: якщо Джім хоче ще щось нам повідомити, найкраще зробити це у письмовій формі; а зараз, як він не залишить наш дім, ми будемо змушені викликати поліцію.

13

Джім вирішив не здіймати більшої бучі (потім він нарікав, що йому лишалося одне — побити вікна, але то було б не гідно офіцера чотирнадцятого полку!) й пішов од нас, про що Честер одразу ж мене повідомив.

— Я вжив деяких заходів, аби на майбутнє захистити тебе від таких скандалів (він справді поскаржився тітоньці, і вона відправила Джіма в полк; на ту пору тітонька ще мала над ним деяку владу, бо справно платила йому утримання); сподіваюсь, тебе не дуже збентежили вигадки цього негідника?

Я порадила йому не брати цього близько до серця,— у Джіма завжди був скажений норов.

Честер глянув на мене з великим співчуттям і сказав обурено:

— Я абсолютно переконаний, що в нього немає жодних підстав для таких натяків... ніби між вами щось там було.

Я лише й могла відповісти: авжеж, дещо таки «було», і Честер це знає.

— Звідки б я знав — мені ніхто нічого не казав. Побійся бога, я й подумати не міг би про щось подібне.

Ця його заява мене просто приголомшила. Я знала, що він каже неправду, а якби й не знала, запевне здогадалася б з його неприродно-байдужого тону.

Тому я відповіла, що він, безумовно, знав, бо недаремно влаштував так, щоб Том народився за кордоном, і сам усе залагодив з газетними оголошеннями.

Честер миттю змінив співчутливий вираз обличчя на інший, досі ще мені не знайомий, навіть не «суворий» а просто таки загрозливий. Він, здавалося, промовляв: «Тільки прошу, без дурниць,— я цього не люблю». Кілька хвилин він мовчав, щоб дати мені як слід відчути його невдоволення. А тоді мовив тим самим спокійним тоном:

— Ми обоє чудово знаємо, що Том народився завчасу, це може підтвердити лікар. Саме за його порадою я й вивіз тебе за кордон. Щоб зміцнити твоє здоров'я.

І по тих словах швидко вийшов з кімнати.

Це мене не знати як розлютило, але й трохи налякало. Мій лагідний і закоханий Честер сміє кидати на мене погрозливі погляди!

Зразу ж, тільки-но мені вдалося вийти з дому непоміченою, я поїхала до тітоньки й усе їй переповіла. Я сказала, що жити з Честером відтепер просто неможливо, він заперечує реальні факти!

— Неможливо? — перепитала тітонька.— Що значить «неможливо»? — І вона покладала в мене перед носом величезними ножицями (тітонька Леттер щовечора вирізала з газет статті й оголошення й вклеювала їх до свого альбома), а далі спитала:— Що ця дурепа хоче сказати?

— Я хочу сказати, що жити з чоловіком, який зумисне закидає тобі підлу брехню, хоча добре знає, що ти від нього нічого не приховувала,— неможливо.

З першого ж погляду було ясно, що тітонька в дуже поганому гуморі. Вони з Джімом щойно посварилися, а після кожної такої сварки тітонька почувала себе страдницею. Руки в неї тремтіли, у голосі бриніли саркастичні нотки.

— А чом би й ні? — промовила вона, швидко й обережно ріжучи ножицями газети, ніби підстригаючи всі мої аргументи.— Хто тобі сказав таку нісенітницю? З якої речі він повинен щось визнавати?

Такий поворот справ починав мене жахати.

— Не хочете ж ви сказати, тітонько, що він не знав про Тома, беручи мене заміж!

На ці мої слова тітонька ще дужче розсердилась і, почервонівши, зауважила, що Честер, звичайно, все знав, свого часу вона вже мені про це казала. Але могла ж вона сподіватися, що мені стане розуму не думати, ніби вони з Честером обмірковували цю справу в усіх подробицях. Чи, може, я гадаю, що порядна людина згодиться підібрати Джімові покидьки, коли їй без кінця товкмачити, що це покидьки? Для Честера це було б забагато, навіть ураховуючи його відчайдушне бажання вибитись на широку дорогу. Зрештою, він тобі не якийсь там готтентот!