Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Вона не вгамовувалася: працює і горить. Ні зять, ні дочка не те що з нею не забалакають, вони й не дивляться в її бік: тягне, то й добре, а здохне, закопають, як гнилятину, та й по тому. А вона заганяє себе, недоїдає з черепка, відриваючи собі від рота, аби їх не об’їсти. Сам бог бачив: ніколи не думала про себе, тільки про них, щоб їх табуни плодилися й гладшали, щоб пряжа намотувалася на клубки, щоб хлопчик ріс і ставав на ноги.
Товклася, як у пеклі, робила для них рай і, погорджувана, зневажена, скривджена, покрадьки хрестилася, ревно на самоті вимолюючи зятеві й дочці здоров’я, довголіття, а внукові зросту, розуму й доброго серця.
У своїх палких думках бачила хлопчика підлітком, ставним, гарним парубком і, що гріха таїти, в думкам одружувала його, одіваючись уздріти правнуків.
Так минав час. Їй невтямки, що вона минається під терен-деревом. Вона вговтала, переконала, запевнила себе, що так і треба.
Займає табуни, жене табуни, несе на плечах колиску, несе в руках пряжу. Тяжко? Хіба первина?
І треба ж їй було оглянутися?
Повзе, підбігає, завертаючи табуни, і знову ледве переставляє ноги, а оглянулася і остовпіла: де не ступить — з її сліду росте будяк, куди не поверне своїми вирлами — там з’являється полин.
Її поставило правцем. Будяки ростуть, як в парнику. Який вилізає, який гіллячиться, який повниться і цвіте, а який розкущився, потріскує коробочками, вже розстеляє у вовні своє насіння, і всі повиставляли колючі голки. А сиві полини курять і димлять.
Вовчиця так і скочила під терен-дерево. Губи шпарко шепотять:
— Я нізащо не оглядатимусь, я ніпощо не дивитимусь. Я буду пасти очима табуни, буду прясти і колисати дитину.
Так і вчинила, але не могла себе перемогти: будяки росли їй у голові й кололи серце, а гіркий дим полинів пхався у ніздрі, до рота.
Вовчиця затіпалась. Їй виламувало старі в’язи. Била пропасниця.
Куди подітися?
Де заховатися?
І тоді знову війнув свіжий вітер. Вона знову звернула до нього своє лице. Вітер віяв і обмиловував.
Вона про все забулася: дивилася на вітер, ловила його кожен повів і знову побачила у вітрі все своє життя. Промелькнувши мельком, її життя постало перед нею так яскраво, так чітко, начеб це діялося навіть не вчора, а діється нині, зараз.
Утих добрий, утих рідний вітер, і скінчилося її життя!
Вовчиця дихала — вона ще сама творила вітер, але нічого в ньому не бачила. Перед нею було темно. Над нею всихало терен-дерево. Вона боїться поворухнутися, а ще більше боїться оглянутися, кинути своїми вирлами: де ступить — вимахнуть будяки, куди спрямує погляд — зародять полини.
Сидить, не дише: думає. Пустила добрий, далекий вітер собі в душу, а він з’єднався з її диханням. Чому ж її кидає то в жар, то в холод? Чому ж не дає дихнути? А в неї в душі щось робиться — І її мучить і давить. Кричати, кликати на поміч? Кого?
Вовчиця глухо стогне, і цей стогін не спотворює її, навпаки, він начеб додає їй сили.
Вітер з рідної сторони з’єднався з її диханням — її дух озвався стогоном. Він озвався страшним стогоном, і страшний стогін здобувсь на мову.
Уста рознялись. Вона каже:
— Наші ніхто не вмирають, наші всі-всі переходять у вогонь, у слово — і живуть.
І коли вона це вимовила, знову повіяв вітер — молодий, дужий і свіжий. Вона підставила йому свої чорні голі груди.
Він віє, хоч і не проси.
І Вовчиця, прихиляючись перед ним, опустивши перед ним у ковтунах свою голову, запитує:
— Доню-доню, а в що ж перейшла ти? Потурчилася, побусурманилась для багатства великого, для лакомства нещасного… Дитино-доню! Твій чоловік заарканив тебе, він пригнав на аркані мене, а на кого закине зашморг і кого прижене твій син, мій внук, коли він виросте?! Ой, я нещасна, чи я при тямку? — Вона підхопилася і заламала руки. Взяла дитину, колисала й обсипала її поцілунками. А по боках як не будяки, то полин.
— Я не боюся, я повириваю тебе, моє будяччя, я виполю тебе, мій полине! — заклялась.
— Люлі-люлі, татарчатко, а по дочці онучатко! Бодай табуни виздихали, бодай кужіль спопелів, бодай дитя скам’яніло!
Це учув німий кастрат, вірний євнух: він завжди назирає за нею, як тінь. Доніс — і вибігла дочка. Зла і сердита, як крива шабля. Розмахнулась, їй на руці зблиснули перстені-самоцвіти, і вона вдарила Вовчицю в лице.
Вовчиця й не скривилася. Дивиться на неї своїми вирлами й спокійно промовляє:
— Я тебе, доню, згодувала, але ні разу не зачепила й пальцем.
Дочка оступилась, стоїть і, не вірячи, раптом запитує:
— А по чому ти, чортице, здогадалася, що я твоя дочка? Ти не брешеш, шайтанко?
— Мізинчик — твій пальчик: ти зрізала його з барвінком.
Дочка перемінилася.
— Мамцю, матусю! — кинулася до неї. Обіймає, жаліє і просить: — Скидай з себе дрантя — я тебе одягну, я тебе озолочу: будемо панувати.
А Вовчиця відказує:
— Ліпше моє руб’я, ніж усе твоє багатство: я не хочу панувати, я хочу в рідну землю.
Дочка вволила її волю: дала коня.
І Вовчиця сказала коневі:
— Вези мене погибати…
ОЙ МОРОЗЕ-МОРОЗЕНКУ…
Повість-легенда
ДО СИНА
Морозиха лежала під тином у бур’янах. Вона вже очунювала. Вітер розхилив сиві полини, і білий день явив над нею висоти неба. Що бачила там, у висі? Близьку мрію? Підвела голову. Сіла. На неї відразу ж дмухнуло димом і чадом, забиваючи памороки. Очі закліпали, обличчя зморщилось, руки хапливо знайшли землю, і вона мовби зависла, обпершись на свої руки: від хати, від комор — ні сліду.
Прижмурюючись, молодиця дихала димом і чадом, які були гіркіші, ніж полини, й дивилася на обгорілу вишню. Скарлючена, скалічена, вона стояла, як чорне дерево смерті, а край нього куріло, дотліваючи, румовище. Брови в Морозихи ламались, обличчям пробігали тіні, груди то здіймались, то западали — блискавка роздирала свідомість, і, дивлячись на вишню, яку не зжер вогонь, вона ще раз переживала те, що сталося…
…Шляхтич і пахолок Яреми Вишневецького — Киселиця — напав, як розбійник, на їхній хутір. Козака Мороза зарубано. Яка челядь боронилася, ту теж порубано, а яка здалася, ту пов’язано й побрано: буде служити Киселиці. Вона, Морозиха, кинулася з кулаками боронитися — келеп обвалився на голову: нічого опісля того не бачила й не чула.
Її брови стали як криві шаблі, обличчя посуворіло, і вона сказала вишні:
— Ти стій собі. Може, ще й зазеленієш, а я поховаю своїх, бо так належить за звичаєм: покидати християнське тіло вовкам на поталу не личить.
Вставши, вона обійшла згарище, але як не придивлялася, як не дошукувалася, ні тіла свого чоловіка, ні когось із челяді не знайшла.
— Порубали, потяли, побили й покидали у вогонь, — прошепотіла собі.— А коні, воли, вози, хліб… — і уривала свій шепіт. — Що ті табуни, що те добро? — Впала на коліна й голосно мовила: — Мені нічого не шкода, крім вас, молодих та мертвих.
Перехрестилася, забила поклони.
В повітрі літала сажа, як чорні мотилі.
Вона зірвала очіпок, просякнутий кров’ю. Запекло в потилиці. Голова заболіла, аж стало жовто в очах.
— Нехай тебе пече, а ти боли, — озвалася до своєї голови, — боли і розвалюйся, якщо така розумна, якщо змусила мене вповзти в бур’яни і сховатися, а не згоріти з усіма у вогні.
Схилившись над чадким попелищем, взяла пучку теплого попелу, зав’язала в кінчик хустини й пов’язала собі очіпком голову.
Хутір стояв на пагорбі, в діброві — перед Сулою.
Морозиха спускалася до річки. Вже було по жнивах, але літо ще не втратило свого тепла. Була густа роса. Морозиха йшла і будила її — стежка плакала за Морозихою. Перед нею розчинялися простори, повні краси і сили. Столітні могутні дуби і молоденькі ніжні верболози росли, зачаровані Сулою, чистотою її води. І Морозиха бачила: зелені береги впиваються річкою, а річка, впиваючись зеленими берегами, блищить і, повновода, повільна, тихо пливе за обрій, у сині степи. Небо раює над землею, і земля раює над небом. А їй перед очима мерехтіли чорні мотилі: вітер підняв клапті сажі, неперетлілі соломинки, скручені листочки кружляли знаками біди між землею і небом.
