Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
? Життя... ? зажурено каже тато своє улюблене слово.
? Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
? Ти ж тільки обережненько жни ? серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
? От і не рано. Самі побачите, ? боронюся я.
Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
? Бувайте здорові.
? Ходи здорова, жінко добра.
"Спать підем, спать підем..."
? Як розспівався, ? кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
? Чуєш, як запахло кулешем? ? каже тато, путаючи Обмінну. ? Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
? Де скажете.
? Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
? Краще кладіть на стіжок.
? Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
? Тоді кладіть під стіжок.
? Тобі сіна всмикати?
? Я сам.
? Хазяйська дитина, ? підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ? У тебе й справді ноги ? мов деревляччя.
? Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ? повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
? Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ? нам нічого не залишиться.
І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
? Лягайте і ви.
? Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
? І я з вами.
? Не виспишся, причепо.
? Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
? То ходім, ? тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
? Е, та це дід Корній! ? зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ? Добрий вечір, діду Корнію!
? Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
? Я тільки сина догадався взяти.
? Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ? У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
? Як вам, діду, живеться?
? Часом з квасом, порою з водою. ? Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ? Вже маєш, Панасе, помічника?
? Вважайте, дочекався женця.
? Он як?! ? дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ? Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
? Трохи вмію, ? ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
Дід Корній похитав головою:
? Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
? Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
? Та хоча б і я, ? зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ? Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ? і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
? А що лікарі кажуть?
? Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
? І ви ж, діду, бомби возили, ? щось згадавши, засміявся тато.
? Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ? уже й серп випадає з руки.
? Діду, ви насправді були на війні? ? зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
? Та ні, то мене впхнули у війну, ? неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ? Пшоно вже розімліло.
? Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ? зжаліснів мій голос.
? Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ? насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ? Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
? Ми вже вечеряли, діду.
? Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
? Ой! Справді сам Котовський їв? ? завмираю, мов заворожений. ? То ви його бачили?
? Навіть фотографію з нас обох робили.
? Розкажіть, діду!
? А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.
Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
? Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?
? Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ? змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ? Все, Пшеничний, хочеться знати?
? Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
? Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ? Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ? Вас же і в газеті друкували.
? Та друкували, і не самого, а з волами.
? З волами?! ? аж підскакую я.
? З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
? То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
? Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
? Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
? От розкажіть, як воювали.
Дід Корній сумно похитав головою.
? То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ? привіз у ліси заховану зброю.
"Як же її через денікінців переправити? ? питаюся посланця. ? Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
"Та ні ? волами".
