Одиниця з обманом - Нестайко Всеволод Зиновьевич (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.
Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.
Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка.
Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився... Просто...
– Ну як — не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні... просто...— Котька насупив брови і одвернувся.
– Слухай, — Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече,— слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі...
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
– Та якось... якось...
– Та ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха.— Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що — до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона... сама ж на себе каже — «розтелепа»...
– Та ну...— ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! — І Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати.
– Заєць! — сказав Ігор Дмитруха. — Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і... і взагалі...
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
– Ага... так-так... авжеж... звичайно...
Котька стояв, утупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно...
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідиш двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від прораба. Це було захоплююче і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли застережні гасла: «Не стій під стрілою!», «Пам'ятай, що вдома у тебе діти!» і т. д.
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли прораб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі благополучно втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі відчував себе героєм і вже зовсім не думав про Зойку...
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився — хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє...
Зойка була вже в класі.
Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.
Зойка усміхнулась і кивнула йому...
Минуло кілька днів.
Тепер на великій перерві і після школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.
Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.
На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутися і не дивитись на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.
– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! — сказав якось Ігор Дмитруха.
– Ух ти! — перезирнулися Спасокукоцький і Ку-куєвицький.
– Бемц! — сказав Валора Галушкинський. Експедиція в джунглі — то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою — наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі»!
Але прибиральниця, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки — для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла, Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку, біля кабінету біології були «джунглі».
Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.
Двері класів були розчинені.
Ніде нікого.
Звернули по коридору за ріг.
І от — «джунглі».
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, Другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції — хтозна).
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
– Ігоре! — гукнув на бігу Котька.— Стривай! Стій! Ігоре! Я.. я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!
– Ану тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.
Котька спинився.
Важко дихаючи, прислухався.
Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.
Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.
Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.
І...
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон.
Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.
