Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детские » Детская проза » Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗. Жанр: Детская проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Я не розумію! Що це значить — ти від'їздиш! А я нічого про це не чув! Чом ти мені не сказала? Я від тебе цього не чекав, Ніно. Ніколи б не подумав, що саме ти робитимеш таке, криючись од мене.

Селлі потай підморгнула мені через плече, і я сказала, що просто не хотіла його засмучувати.

— Засмучувати мене? — перепитав він.— Мене не те що засмутили — мене обплювали! Мені здавалося, ти цікавишся нашою працею. Мені здавалося, ти розумієш, як нам важливо докінчити її саме зараз! Я довіривсь тобі, я був певен, що ти не покинеш справи через якісь дурниці.

Селлі знову підтримала мене, нагадавши, що я маю давати в домі лад, але Честер уже витяг із шухляди теку (я помітила, що це була не та, над якою ми працювали) і тільки й мовив:

— Ну, принаймні сьогодні ми ще попрацюємо. Ось промова, з якою я виступав у Тарбітоні, коли мене було обрано до ради графства.

Але замість того щоб дати мені, як завше, теку, аби я передивилася папери й висловила свої зауваження, він сам почав читати з неї вголос.

Мені відразу ж стало ясно, чому він узяв з шухляди саме цю теку.

— Я гадала, ти не збираєшся використовувати у книжці своїх ранніх виступів,— зауважила я.

Він не відповів, лише знову люто зиркнув на мене і, обернувшись спиною, промовив до Селлі та Бутема:

— Це було на великому мітингу, скликаному на честь мого обрання до ради графства,— початок моєї діяльності. Я вперше відчув тоді, що мені допомагає бог. Ні-ні, це не блюзнірство, саме так воно й було. Не я сказав тоді ці слова.

І раптом він задекламував:

— «Невже ми повинні повірити, що людина — лише пожадлива тварина, жорстока й себелюбна? До цієї думки привчають нас сьогоднішні наші керівники. Вони у це вірять, лише на цьому грунтується їхній деспотизм, бо, мусимо сказати відверто, тільки так вони можуть виправдати всі свої злочини й підступні наміри. Можливо, вони мають рацію — один господь бог здатен розвіяти це воістину диявольське припущення. Коли це і справді так, нехай вони тоді й далі творять зло, бо людство в такому разі не варте спасіння.

Але я особисто (тут він притис руки до грудей, ніби й справді стояв на трибуні) не можу дихати важким повітрям темниці. Я повинен бачити небо — хай це навіть буде вузенька смуга межи хмарами-громовицями. Я повинен пориватися до її осяйної блакиті.

Мені кажуть — це ілюзія, мрія! Нехай! Я мушу пориватися до неї! Я не можу інакше, бо життя без свободи для мене нема!»

Він прочитав цей уривок з усіма своїми декламаційними інтонаціями. Та голос йому на високих нотах зривався, і говорив він тепер тихіше, і скидалося все це на Томові пародії (лише слова, які він промовляв, були ще патетичніші), і мене знову охопило істеричне бажання водночас і плакати, і сміятися.

Ця його промова (колись вона була в нього найславетнішою) видавалася тепер такою ж кумедною, як старомодні Джімові капелюхи та його вузенькі штанці (і, мабуть, його поняття про честь — також),— незважаючи ні на що, вона дивовижним чином пройняла нас до глибини душі. Це було не те почуття, якого я зазнала багато років тому, коли слухала Честера на мітингу, а щось зовсім, зовсім нове. У моїй пам'яті оживало не тільки те, моє перше нервове збудження, яке викликав у мені тоді Честерів голос і вигляд перелюдненої зали (з віком ці згадки стали виразніші й значніші); все це, звичайно, не мало нічого спільного зі «свободою» (хоча в Честерових устах слово «свобода» звучало збудливо), а було пов'язане з чимось іншим, з тією давньою порою, з нашим подружнім життям; ці спогади прорвалися в мені, мов джерело, що раптом забило з-під висхлої землі.

На мій подив і сором у мене раптом аж сльози виступили на очах, і щоб якось їх приховати, я поспішила взяти з Честерових рук теку.

— Але у тебе в цьому розділі й так уже дві промови,— лише й спромоглася сказати я.

Він відповів усе з таким самим обуренням у голосі:

— Колись ти вважала її найкращою моєю промовою і навіть переписала її для мене. Дивись-но — твоя рука... І я репетирував її перед тобою, кожну фразу. Але тепер тобі, мабуть, хочеться забути ті часи, коли ти допомагала мені, не шкодуючи сили й здоров'я, і мій успіх був твоїм успіхом. Ти називала його тріумфом! А потім, коли ми поверталися додому у кебі старого Вільяма,— може, ти й це забула? — Він повернувся до мене спиною і сказав Бутемові та Селлі: — Натовп хотів випрягти коней і везти нас на собі п'ять миль по Куїнспорт-роуд. А мене ж було обрано лише до ради графства — я був перший радикал, який пройшов до ради! Ви молоді, і навіть уявити собі не можете, яким було життя у ті дні, коли навіть остання потолоч розуміла велич нашої боротьби, коли ніхто не соромився свого ентузіазму, коли не боялися виявляти свої почуття одверто, коли сповідували щиру віру,— віру, за яку варто жити й померти. Що сталося з вашим поколінням? Чому ви так легко збиваєтесь на манівці? Що це — втома, безтямність чи, може, зрадництво?

Селлі й Бутем чудово розуміли, що весь цей монолог спрямовано проти мене, і, щоб допомогти мені приховати свою ніяковість, Селлі сказала, що відкладе текст промови, і ми ще повернемося до неї.

124

Мене таки добре налякав цей умисний і лихий Честерів нагад про ту поїздку в кебі. Ми бо тоді були страшенно збуджені й страшенно втомлені, а я ще й випила шампанського і мала тільки одне на думці, що от тепер, коли Честер став великою людиною (так принаймні мені тоді здавалося,— та й для всіх навколо він теж був герой, принаймні для всієї округи!), наше життя зміниться на краще, ба навіть стане суцільною втіхою (я чудово розуміла, що все це дурниці, але мене просто розпирало від захвату!). І раптом Честер запропонував воздати хвалу Всевишньому за його милість, тобто стати обом на коліна, отут-таки, в кебі. Але я сказала: ні, бо я почну сміятися, а то вже буде блюзнірство. Та й нема чого мені виливати свою вдячність у слова, коли нею переповнене все моє єство. Тоді Честер запитав:

— Ти й справді так ото за мене радієш?

Я відповіла, що, авжеж, радію (і то була чиста правда, мене завжди тішили Честерові перемоги, бо коли в нього щось зривалося, він розкисав і мав жалюгідний вигляд), що вдячна богові за Честерів успіх.

Тоді він сказав, що я маю дякувати богові і за себе теж, бо всіма своїми досягненнями він завдячує мені. Я відповіла, що це дурниці, він і сам чудово знає: якби не його розум, не його ораторський дар, не його чудовий голос, він нічого не досяг би. На це Честер, як завжди, заперечив, що всі ці таланти були б ні до чого без моєї заохоти й ласки.

Тоді я вигукнула:

— Боже, та на моєму місці кожна без вагань віддала б тобі свою ласку.

Я сказала це, щоб не дати йому нагоди перейти на піднесено-благочестивий тон, тож ясно, що ці мої слова його вразили; і він почав запевняти мене, що я не знаю власного серця. Я погодилась, тільки зауважила, що, на жаль, знаю про себе чимало іншого; бідолаха розпалився й закинув мені, що я, звісно, можу як завгодно принижувати наше шлюбне життя, але в його очах воно ніколи не втратить ні приваби, ні шляхетності. Але тепер не він, а саме я верзу дурниці, бо не гірш за нього знаю: навіть одне те, що я дозволяю собі говорити так легковажно (тобто «вульгарно»), можна вважати божим благословенням, і саме на це він, Честер, і натякав, говорячи про мою ласку. А далі він почав просити мене не зрікатися небесних радощів і не псувати чару неприємними та самопринизливими розмовами.

Ота фраза про «небесні радощі» мене аж розсмішила, але в ту хвилину Честер був такий збуджений і поважний, що я стрималася від сміху,— навпаки, мені навіть захотілося плакати (відверто кажучи, день у мене був надто напружений, і я була у стані, близькому до істерики,— та от і зараз, згадуючи той епізод, я відчуваю, що можу впасти в істерику), і замість цього я кинулася йому в обійми (аби лиш він швидше замовк — і не рознервував мене ще більше), і сказала, що мені менш за все хотілося б зіпсувати йому бодай одну мить його тріумфу, коли він доклав стількох зусиль і так довго цього чекав; і що мені приємно чути його високу думку про мене, і хіба ж я не казала, що вдячність переповнює мене всю і що я готова на будь-що заради нього.

Перейти на страницу:

Кері Джойс читать все книги автора по порядку

Кері Джойс - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Улюбленець слави отзывы

Отзывы читателей о книге Улюбленець слави, автор: Кері Джойс. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*