Втеча звірів або новий бестіарій - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Хамелеон
Рожевий як мальва, зелений як листя шовковиці, сліпучий як пісок пустелі, володар усіх барв, які є на світі — Хамелеон. Він перебуває у злагоді з ними, як художник з фарбами. Хамелеон знає, що бути червоним на синьому — непристойно, а бути чорним на білому — жахливо. Як йому не хочеться вирізнятись, коли він полює, або коли полюють на нього! Бути невидимим — найліпше. О, якби всі звірі могли ставати невидимками! Тоді нам не довелося б утікати від людей.
Нас упізнавали б лише по дотику чи голосу, але рука тягнеться поволі, а мовчати вміє кожен хамелеон чи метелик.
Той, хто хоче жити у злагоді, мусить звикати: ставати блакитним у небі, білим у хмарі, ліловим серед орхідей…
Або жити у злагоді з власним кольором: серед пустелі — левом, серед дерев — леопардом, серед ворон — вороною.
Хрущ на квітучій вишні
Світ не може існувати без гармонії. Він розвалився б під тягарем ворожих і непотрібних речей. Ще зовсім недавно дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.
Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Приємна бесіда з Альфредом. — Чому павуки не тчуть килими. — Посвячення Каспара в лицарі. — Справжнім лицарям не потрібен меч. — Доня боїться. Її втішає Алегорія.
— А що то буде за свято? — спитала Доня. — День народження?
Натомлений Альфред спочивав у кріслі. Кіт з Каспаром кудись вийшли.
— День народження? — здивувався павук. — Навіщо святкувати такий нещасливий день?
— Хіба він нещасливий? — і собі здивувалася Доня. — Я люблю свій день народження. Правда, мені ніколи не дарують того, чого я хочу, але я все одно тішуся.
— День народження це день, коли починаються наші страждання. До того ж ніхто не приходить розділити самоту…
Доня згадала, що Альфред хворий на меланхолію, і їй стало його дуже шкода.
— Я ще не зустрічала такого гарного й чемного павука, як ти, Альфреде…
Але це лише погіршило ситуацію.
— Саме так, Філіє, саме так! Що мені з моєї вроди і з моєї чемності, коли я не бачу собі подібних?
— Ще побачиш. У такому гарному домі, певно, захочуть жити інші павуки. Але що то має бути за свято, коли не день народження?
— Мусиш знати, це моя ідея, — сказав Альфред. — Я вважаю, що дівчині негоже подорожувати з ким-небудь.
— Як це?
— А так. Їй треба подорожувати з лицарем, котрий здатен захистити її від ворогів. Тому ми повинні посвятити Каспара в лицарі.
— Він обіцяв мене захищати!
— А хто це чув, окрім тебе? Ніхто. Треба, щоб увесь світ знав, що Каспар — твій лицар.
— То у вас, павуків, такий звичай?
— Ні, у нас інша мораль.
Павук надовго замовк. Він був дуже скромний і гордий.
— Коли я повернуся додому, то не буду змітати павутиння. Воно таке гарне…
— Угу, — згодився павук. — А чомусь вважають, що грецькі боги вміють ткати краще.
— Як це?
— А так. Розповідають, що колись жила жінка Арахна, котра вміла чудово ткати і, певна річ, цим пишалася. От почула про це богиня Афіна й викликала її на змагання. Виткали вони килими й показали іншим богам. Ті, звичайно, вирішили, що богиня вміє краще. А бідну Арахну перетворили на павука і загнали в темний куток. Та хіба в темряві витчеш кольоровий килим? Потім боги зістарілися і повмирали, й ніхто не знає, яким було мистецтво Афіни. Усе йде до виродження, Філіє… Нам немає сенсу ткати килими. Ми плетемо сіті, щоб ловити мух і ходити один до одного в гості. Я чув, що тепер павуки збираються й живуть разом, але тут, в провінції, ми й далі живемо розрізнено. Хто-зна, як воно краще…
— Разом веселіше, — сказала Доня. — Люди воліють жити разом. Але не так, щоб було тісно, бо можуть посваритися.
— Так воно так, але кому належатиме спіймана муха, якщо сіть буде спільна?
Виявляється, Каспар з Феліксом ходили до Дмитра уточнювати, який найкоротший шлях до моря. Справа ще в тому, що морів на світі багато. І крім них, є кілька океанів. А в Україні є два моря Чорне й Азовське. Дмитро сказав, що Азовське щороку міліє і плавати там нема де. Діти з Дониного класу бували влітку на морі й добиралися туди поїздом.
— Ніяких поїздів! — заявив Каспар. — Нам потрібне Море, байдуже, як воно зветься. Таке море, до якого нікому з людей нема діла.
Доня знизала плечима, бо не могла цього зрозуміти.
— Я вірю в долю, а не в географію. Ми будемо подорожувати, куди поведе нас інтуїція.
— А що таке інтуїція? — поцікавився Альфред.
— Ну, братіку, ти мав би це знати! Це — як інстинкт у звірів.
— А що таке інстинкт? — спитала Доня.
— Доля, — відказав Фелікс. — Хоч скач, хоч плач, а буде так, як воно має бути. Доля вирішує все. Розумієте, Філіє?
— Розумію, але мені не подобається, коли за мене вирішують якісь там інтуїція чи інстинкт.
— Та не вирішують вони! — вигукнув Каспар. — А ведуть, куди треба. Як же мені раніше не спало на думку?!
Поява Єдинорога сьогодні вранці означає, що ми на вірному шляху. Інакше ми; з ним розминулися б. Він має тут якісь справи. О, як би нам знадобились, Феліксе, твої пильні вуха і твоє чуття небезпеки! І твоє терпіння, Альфреде… Люди давно втратили гостроту відчуттів.
— То бери нас з собою, — сказав кіт.
— Братику мій, це не так просто! Ми з Філією мусимо попросити вибачення у звірів за всіх людей. Що подумає Єдиноріг, побачивши вас? Що ми знайшли собі заступників?
Ні, ми повинні прийти самі, з похиленими головами і чистими серцями…
— А якщо ти не повернешся звідти?
— Значить, така доля… Ти — дорослий і мудрий кіт, Альфред — дорослий і мудрий павук. Ви переживете це з гідністю.
— Ну, що ж, — зітхнув кіт, не будемо наперед загадувати. Час покаже, хто з нас має ліпшу інтуїцію. Але нам пора починати нашу церемонію, хоч я вже трохи охолов до цій справи.
— Тоді, може, не треба?
— Треба! — сказав Альфред. Хоча б заради Філії. Діти потребують не менше захисту, ніж звірі. Вони ж не зовсім люди…
— Ми можемо дещо спростити церемонію, — мовив Фелікс. Буде вона менш блискучою чи більш, це не вплине на твої наміри, Каспаре. Хай я і егоїст, що не хочу тебе відпускати, але чує моє серце, що ця подорож не закінчиться добре. Я було думав запросити глядачів, але там, за вікном, причаїлася Алегорія, тож цілий світ буде знати про твоє посвячення в лицарі. А вас, Філіє, я попросив би відірвати один бант з цієї чудової сукні…
— Прошу, — відповіла Доня.
— Вельми вдячний! Стань на коліна, Каспаре. Згідно з етикетом, посвячувати в лицарі мусить король. Хоч я й кіт, але належу до королівського, тобто лев’ячого роду, тому маю певні повноваження. Чи згоден ти, Каспаре, прийняти меч з моїх рук?
— Мені не потрібен меч. Я ненавиджу зброю!
— Це не має значення. Звідки я візьму тобі меча? Бери ось цю білу троянду. Вона має гострі пазурі й не одного лицаря поранила в саме серце.
— О так! — посміхнувся Каспар. Він був просто чудовий: блідий, з золотавими кучерями, в мереживному комірці.
Кіт вистрибнув з трояндою на стіл і став на задні лапи. Він теж виглядав чудово. Шкода, що їх ніхто не бачив. Доня подумала, що ніколи цього не забуде. Вона була в захваті.
— Шановне товариство, пані та панове! Ми зібрались тут, щоб дати нашому доблесному Каспарові друге ім’я, яке він заслужив багатьма шляхетними вчинками. Щойно він здійснив ще один подвиг…
На поважному обличчі Каспара з’явився подив. Кіт зробив ефектну паузу й докінчив:
