Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
На фоні зоряного неба рухалися світлі цятки станцій, супутників, кораблів, стартували й сідали ракети на далеких планетах. Земля провадила переговори з космічними базами, з міжпланетними мандрівниками; вся інформація надходила до небесного диспетчера — “Космосу”. Ця машина належала десяти дружнім країнам, які спільно освоювали космос, але іноді її порадами користувалися й інші країни. Зовсім недавно, коли корабель, що летів на Марс, утратив зв’язок із своєю базою і збився з курсу, його посадив на планету саме “Космос”. У товстому вахтовому журналі, який лежав на пульті машини, особливі заслуги її були відзначені всім світом.
Ескалатори невтомно переносили відвідувачів у величезний, із скляним дахом, схожий на космопорт зал. Він був наповнений людьми й механізмами.
Серед гостей проворно снували учасники виставки — на коліщатках, павукоподібних лапах і просто по-людськи — хто як звик рухатися, перекидалися репліками, відповідали на запитання і поводилися дуже невимушено; на грудях кожного учасника, чи то він був у залізному футлярі, в дзеркалах екранів чи в костюмі модного покрою, висіла табличка з ім’ям та назвою фірми-виробника. На емблемі виставки в центрі залу постійно змінювалося велике число, яке обвивало, немов шлейф летючої комети, земну кулю.
Це число й далі швидко збільшувалося, коли в залі настала тиша й виставку відкрив вступним словом відомий фахівець з електронних систем професор Громов. Учасники виставки уважно слухали професора, й один з комп’ютерів, очевидно, підсумовував загальну кількість їхніх розумових операцій. Це число і відбивала емблема. Професор Громов сказав, що виставка служить яскравим прикладом інженерних зусиль людини, яка одного разу визнала за можливе побудувати для себе електронних помічників.
— Ми ніби вдерлись у печеру Аладдіна, — мовив професор. — у печеру, де сховано скарби, подібні до людського мозку. І ми бачимо, що можемо дістати все, що забажаємо. Але, як і в стародавній легенді, ми повинні дотримуватись однієї умови: за все треба заплатити великою працею — розумною переробкою інформації.
Громов, говорячи про машини та їхніх творців як про колег, пояснив свою думку: за останні десятиліття змінилися покоління обчислювальних машин, різко зросла швидкість їхньої роботи, й тепер постало кардинальне питання: чи зможе людство за одну годину обробляти такий обсяг інформації, на який раніше потрібні були століття? Хоч кожен з комп’ютерів заміняв тисячі й тисячі людей завдяки швидкості в обчислюванні, всі вони притихли, відчувши важливість моменту. Блимали тільки контрольні лампочки, сигналячи про цілковиту увагу. Електроник нерухомо стояв у групі восьмого “Б”.
— У мене є один учень, він зараз тут, — Громов пошукав поглядом Електроника, привітно кивнувши йому. — Він дійшов висновку, що деякі задачі стають абсолютно нереальними при звичайних методах обробки інформації.
Громов навів простий приклад: серед експонатів немає такої штучної системи, яка обіграла 6 чемпіона світу з шахів. Отже, сказав він, треба шукати узагальнення, способи компактного вираження інформації, найкоротші шляхи до істини. Так було завжди в історії науки. Зумів же, наприклад, Ньютон передати величезну інформацію у простих і вишуканих формулах своїх законів, які вміщаються на аркуші паперу і якими користується нині кожний школяр. Безперечно, що незабаром будуть знайдені нові методи роботи комп’ютерів у безмежному океані інформації.
Гості аплодували. Комп’ютери мерехтіли різнокольоровими вічками, засвоюючи нову задачу, на всіх екранах з’явилися написи: “Чудово сформульовано”, “Точно сказано”, “Надважливо”.
Числа на емблемі крутилися в електричній лихоманці.
— По-моєму, Громов говорить про формулу геніальності, яку ти шукаєш! — шепнув Сироїжкін Електроникові.
— Я постійно думаю про це, — відповів Електроник, — вчуся працювати за новою системою. Ти вказуй на мої помилки, коли помітиш.
— Я — готовий! підтвердив Сергій.
— Тільки не знаю, — сказав Електроник, — чи зможу я мислити, як людина.
— Ти спробуй!
— Чи зможу? — повторив Електроник, і в слозах його прозвучав дивний смуток.
Найповажнішим учасником виставки був старовинний поштмейстер “Марк-121”. Він вів, свій рід від першого знаменитого комп’ютера “Марка-1”, який важив чотири з половиною тонни й перемножував двадцятизначні числа за шість секунд. Дивовижно повільна швидкість порівняно з десятками мільйонів операцій за секунду! “Марк-121”, звичайно, лічив у тисячу разів швидше за свого дідуся, але й він, з облупленою на боках фарбою, прямолінійною формою своїх громіздких блоків, мав вигляд музейного експонату.
Все своє довге життя “Марк-121” сортував і відправляв листи в різні кінці світу. Він вивчив усі тонкощі свого ремесла, і якщо кореспонденти вказували на конверті Париж, Лондон чи Москву без зазначення країни, він знаходив їхній телефон за зворотною адресою, дзвонив, уточняв, куди надсилати листи — в столиці великих країн чи в маленькі американські міста. Поштмейстер знав напам’ять міста й сільця в різних країнах, куди найчастіше писали його кореспонденти; він пам’ятав навіть далекосхідну станцію Єрофей Павлович.
Розмовляв він повільно, глухим, деренчливим голосом, пропонував відвідувачам надіслати пам’ятні листівки в будь-який кінець світу.
Восьмий “Б” залюбки скористався з пропозиції: кожний заповнив листівку й опустив її в залізне віконечко. “Марк-121” ставив пам’ятний штемпель і відразу ж на табло повторяв адресу. Запитань у нього не було — всі листівки були заповнені грамотно.
— Пробачте, — ввічливо звернувся Електроник до старійшини, — ви чудово знаєте земну кулю, а яке місце подобається вам найбільше?
— Чікаго, центральна пошта, — пролунав після короткої паузи бляшаний звук. — Я пропрацював там усе життя.
— Значить, це перша ваша подорож? — питав далі Електроник. — Яке у вас враження?
Поштмейстер брязнув залізними стінками.
— Дорогою я нічого не робив. Вирішив, що мене відправили на звалище. Дякую вам, містере, за те, що ви випробували мене. Я можу ще придатися!
— Я такий самий учасник виставки, як і ви, — сказав
Електроник і, побажавши колезі успіхів, пробурмотів ледь чутно фразу, яку вловив лише Сироїжкін, що стояв поряд: “Таке майбутнє чекає на нас усіх…” Таратар попросив Електроника провести їх по виставці.
Насамперед Електроник показав їм зал з найсучаснішими системами — машинами Інтермашу. Вони відрізнялись одна від одної номерами й серіями, але кожна працювала по-своєму.
Машина-інженер варила сталь на далекому заводі: на кожному екрані була зображена гулка мартенівська піч. Машина-диспетчер, блимаючи сигнальними вогнями, регулювала рух на великій залізничній станції. Машина-конструктор планувала одночасно готель, океанський лайнер, космічний корабель і реактивний літак, видавала свої розрахунки й креслення фахівцям, приймала поправки, знову бралася обчислювати; на цю роботу колись ішли роки, а тепер — лічені тижні.
Людей коло цих машин було мало. Вони давали короткі пояснення, працювали біля пультів і збоку здавалися просто скромними помічниками всесильних агрегатів.
Комп’ютер Епікак працював без помічників, приймаючи відвідувачів в окремому кабінеті. Побачивши дітей на чолі із співробітником виставки й учителем, він привітав їх англійською мовою і зразу ж діловито поцікавився, чи не бажають пани реалізувати свої чеки або ж з його допомогою укласти вигідну угоду.
Епікак — потужна машина обтічної форми, що мінилася всіма відтінками золотистих кольорів, — повільно рухалася вздовж довгого полірованого столу з м’якими кріслами. Інших предметів у кімнаті не було. Очевидно, Епікак був солідним банківським службовцем, напханим доларами, марками та іншою валютою західних країн.
— Вибачте, ми чеками не користуємося, — відповів по-англійському Електроник.
— Даруйте, — приємним голосом промовив Епікак, — певно, чековою книжкою у вашій школі розпоряджається директор?
