Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Все ясно, — глибокодумно промовив хлопчак-всезнайко з першого ряду. — В нього в рукаві електромагніт. Притягує і відштовхує. Чудес на світі не буває.
Бувають. Але рано чи пізно вони кінчаються. І всім було дуже шкода, що кільця раптово зникли. Кільця збіглися всі докупи, фокусник повернувся на мить до глядачів і пішов — і ось уже нічого нема. Лише конферансьє помітив, що кільця воднораз підстрибнули й опинились у фокусника на руці, наче браслети.
А фокусник уже бере в когось із публіки сигарету, припалює, дякує і видихає клуб диму. Пухнаста хмаринка летить до першого ряду.
— Він палить! — обурилась якась жінка.
— Це так треба, це фокус, — заспокоїв її сусід.
Сергійко зачудовано дивиться на сигарету в руці друга, але в цей час з диму в публіку посипалися різнобарвні хустки. Червоні, блакитні, жовті, зелені, білі… Всі схопилися, заплескали, засміялися, стали ловити хустки. А Електроник пускав і пускав круглі білі хмарки. Вони, немов маленькі ядра, летіли в усі ряди, сіючи дощ веселих парашутів, що бралися невідомо звідки.
Та ось гамір ущух, глядачі всілися на місця. Фокусник уклонився й хрипло сказав:
— Предмети. Давайте мені предмети.
Підхопився хлопець і вмить зібрав у капелюх годинники, авторучки, гребінці, гаманці. Зал затих. Капелюх з предметами подали фокусникові.
— Ап! — вигукнув фокусник і на очах у всіх проковтнув ручний годинник з жовтим ремінцем. — Ап!.. Ап!.. Ап!..
І за жовтим ремінцем пішли інші предмети з капелюха. Годинники фокусник ковтав легко й невимушено, ніби вишні або сливи. Він втягував у себе з присвистом довгі авторучки, гребінці й, не вагаючись, клав у рот гаманці. Тільки й чулося:
— Ап!.. Ап!.. Ап!..
Глядачі завмерли. Панувала напружена тиша. Конферанстє чомусь зблід.
— Усе, — спокійно сказав фокусник і вклонився.
Пролунали слабкі оплески. Глядачі чекали продовження. А фокусник попрямував до куліс.
— Гей, друзяко! — гукнули з рядів. — А годинники ж не забудь віддати!
І тут усі схопилися. Фокусник сплигнув зі сцени, підбіг до огорожі й, зробивши гігантський стрибок, перемахнув через неї. Глядачі кинулись за ним. Вони, звичайно, не знали, що фокусник біжить не зі своєї волі: його, як і вранці, несподівано погнала вперед сильна напруга електричного струму, ввімкнутого неуважним професором. Глядачі нічого не знали про фокусника, вони бігли за своїми речами. Але наздогнати хлопчака не могли.
Конферансьє розгублено оглядався. Друг фокусника в масці ведмедя теж зник. На стільці лежала тільки забута картонна зірка
— Я ж казав, що шахрай! — захоплено кричав хлопчак з першого ряду. — Знаємо ми цих фокусників! Не наздогнали? Ха-ха!.
Конферансьє розгублено оглядався. Друг фокусника в масці ведмедя теж зник. На стільці лежала тільки забута картонна зірка
— Я ж казав, що шахрай! — захоплено кричав хлопчак з першого ряду. — Знаємо ми цих фокусників! Не наздогнали? Ха-ха!
А блакитна дівчинка спокійно стояла посеред метушні й роздивлялася прозору хустку. На ній було кумедне личко з кирпатим носом і незрозуміле слово: “Електроник”.
ВСЕ ПРО ЕЛЕКТРОНИКА
Олександр Сергійович Свєтловидов, учений-кібернетик, сидів у готелі й чекав професора. З плутаних пояснень директора й горничної він не міг збагнуту що сталося тут протягом півгодини, поки він їхав від інституту до “Дубків”. Чемодан, якого ледве принесли чотири чоловіки, стояв порожній. Куди поділося те, що там було?
Свєтловидов згадав, що професор у розмові натякав на сюрприз. Але що це за сюрприз, який зникає з кімнати на другому поверсі, поминувши двері?
Гість кілька разів виходив на вулицю, прогулювався біля під’їзду. Нарешті піднявся в номер, сів у крісло, вирішив чекати тут. Іноді він схоплювався, підходив до дзеркала, прискіпливо оглядав вузол на краватці й не пропускав нагоди покритикувати себе.
“Ну хто скаже, дивлячись на це молоде обличчя і рум’яні щоки, — кепкував із себе Свєтловидов, — що перед ним без п’яти хвилин доктор наук! Еге, товаришу Свєтловидов, ні парадний костюм, ні рівний проділ, ні навіть ці маленькі вуса не надають вам солідного вигляду. Припустимо, що Гель Іванович Громов захоплений своїми думками й менш за все звертає увагу на вік співрозмовника. Але ж він може легко визначити, як мало оригінальних ідей народжується в цій голові… Якби ж коефіцієнт корисної дії дорівнював хоч одній сотій професорової!.. Однак це вже заздрість. Досить філософствувати! — спинив себе критик. — Сядемо й постараємося визначити, зважаючи на всі обставини пригоди, коли повернеться професор”.
Свєтловидов любив професора Громова. Від нього завжди йдеш із запасом найкращих почуттів і думок. І довго потім згадуєш добродушний, по-дитячому заливистий сміх, журливо-веселий погляд і потішні хмарки диму, які вилітали з довгої професорової люльки.
Кібернетики й фізіологи іноді сперечалися через Громова.
І ті, й ті вважали професора фахівцем у своїй галузі. Та ці незгоди були несуттєві. Громов охоче віддавався обом наукам, які, до речі, були тісно пов’язані між собою. Статті й виступи професора про головний мозок з’ясували деякі і загадки людського мислення; фізіологи й лікарі-психіатри зацікавлено обговорювали й перевіряли його гіпотез. А кібернетики втілювали його ідеї в оригінальних схемах електронних машин..
Усі знали, що сам Гель Іванович захоплюється на дозвіллі іграшками-автоматами: він склав папугу, здатного розмовляти; собачу голову, що вміла співати; мавпу, яка показувала фокуси. Одні вважали їх просто потішними, інші казаи, що в іграшках закладені дуже цікаві схеми слуху, рухових центрів, мови майбутніх кібернетичних автоматів, які ще здивують людство. А людство поки що нічого не знало про геніальні іграшки, замкнені В професорській лабораторії.
Свєтловидов згадав, як років десять тому він, тоді ще молодий інженер, приїхав у місто сибірських учених — Синьогорськ і, виконуючи звичайне командировочне завдання, кілька днів мріяв зустрітися із знаменитим Громовим. Нарешті він зателефонував йому й напросився в гості. Від готелю до Обчислювального центру Свєтловидов ішов пішки. Мрячила дрібна, нудна мжичка, на вулицях не БУЛО ЖОДНОЇ душі. І ось недалеко від корпусів центру Олександр Сергійович побачив дивного перехожого. У розстебнутому плащі, без капелюха, не зважаючи на дощ, крокував він навколо ліхтаря і щось швидко записував на клаптику паперу. Свєтловидов упізнав Громова.
— Ви прибули в дуже слушний момент, — сказав, професор, беручи під руку інженера. — Ходімо!
— Але ж ви застудитесь, Гелю Івановичу! — вигукнув Свєтловидов. — Така погода, а ви без головного убору.
— Нічого не станеться, — лагідно посміхнувся Громов. — Я вийшов зустрічати вас і захопився однією думкою.
А коли голова гаряча, їй не страшна ніяка вогкість. Вони прийшли в невелику кімнату, заставлену приладами, й одразу ж узялися за діло. Власне, дослід скидався на захоплюючу гру. В сусідньому залі, як пояснив професор, знаходилися два об’єкти — Ікс та Ігрек. Один з них був старий помічник Громова, на прізвище Пумпонов. Другий об’єкт — електронно-обчислювальна машина.
Професор посадив Свєтловидова за стіл з двома телеграфними апаратами. Над ними висіли аркушики з літерами “X” і “Y”: кожний з двох невидимих для Свєтловидова гравців користувався своїм апаратом. Правила гри були зовсім прості: гість міг ставити Іксові й Ігрекові будь-які запитання і протягом півгодини відгадувати, хто з тих, що відповідають, — машина і хто — людина.
Свєтловидов і зараз пам’ятає свої запитання й відповіді Ікса й Ігрека.
Спочатку він запитав, кому скільки років.
Ікс протелеграфував:
— Вісімсот.
У відповіді Ігрека було менше вигадки:
— П’ятдесят.
Потім Олександр Сергійович поставив ще два розвідувальних запитання:
— Чи давно знаєте ви професора? Як ви до нього ставитеся?
Ікс відстукав на телеграфній стрічці:
— Триста п’ятдесят років. Побоююсь.
