Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич (серия книг txt) 📗
І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…
Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.
Євген Михайлович подивився на годинника.
— Пора нам, Федю, і на спочинок.
Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.
Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..
Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…
А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?
Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.
А згодом, сидячи біля затишного тріскотливого багаття, ще довго згадуватимеш, кепкуючи з себе, як, спотикаючись об коріння дерев, продирався крізь кущі шелюги до води, як повернувся на галяву, де твої товариші вже встигли роздмухати вогонь, і, мов у нагороду за все це, сьорбаєш із кухлика пахучий, чудовий чай…
* * *
Непомітно підкралася ніч. Все небо всіяли зорі. Тут, на півдні, вони були якісь великі і незвично яскраві. Усе довкола поринуло в таємничий морок. Невтомно тріщали цикади, звідкись здалеку долинув басовитий гудок пароплава.
Тремтяче полум'я багаття вихоплювало з темряви то густий чагарник, то полотно намету. Федя підкинув у вогонь сухого смолистого галуззя. Війнуло жаром, хлопчик мимоволі відсунувся. Зненацька, порушивши тишу, хтось різко прокричав і так само раптово замовк.
— Хто це, тату?
— Сова-неясить.
У небі промайнула падуча зірочка. Федя провів її очима, зітхнув.
— А скажи, тату, — замислено мовив він, — буде колись такий час, що люди літатимуть до зірок, як ми з Києва до Сімферополя?
— Буде, Федюню, колись буде. Тепер наука, мов той реактивний літак, мчить уперед з надзвуковою швидкістю. — Батько замовк. — Пам'ятаю, ще як був я таким, як ти, бачив фільм «Космічний рейс»… А втім, назви точно не пригадую. Так от у цьому фільмі герої вирушають у космічну подорож. Як зараз бачу велетенську ажурну естакаду, і по ній мчить ракетний поїзд… Автором сценарію чи, може, консультантом був сам Костянтин Едуардович Ціолковський. Тоді, в тридцяті роки, мені, хлопчиськові, ідеї Ціолковського здавалися далекою мрією. Мені здавалося, що мине ще багато, багато десятиліть, а може, й століття, перш ніж здійсниться те, що показували у фільмі.
Згори донісся розмірений рокіт моторів. Поблискуючи зеленим і червоним вогниками, над горами пролетів літак. Батько й син мовчки провели його поглядом.
—І ось четверте жовтня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, — знову заговорив Євген Михайлович. — На орбіту вийшов наш перший штучний супутник Землі. А через місяць — другий. Ти ще малий був, не пам'ятаєш. В ті дні усі виходили на вулиці, коли супутник мчав над Києвом. Нам з мамою пощастило — ми бачили, як пролітав супутник: над самою головою по нічному небу промчала невеличка яскрава цятка. Ой, що тоді було! Від радості люди кричали, махали руками… Та навіть тоді я не думав, що мине всього якихось три з половиною роки і перший космонавт Юрій Гагарін зробить свій легендарний рейс навколо планети. Ти знаєш, це було дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року.
— Як жаль, що загинув Юрій Гагарін, — зітхнув Федя.
— Що ж поробиш, праця космонавта нелегка, пов'язана з багатьма. небезпеками… Усяке може статися і в космосі, і на Землі.
Батько дістав вуглинку з багаття і припалив цигарку.
Якийсь час мовчали.
— А правда, тату, космонавти чимось схожі на Колумба і Магеллана? — мовив Федя. — Так само першими прокладають шляхи… Може б, і мені стати космонавтом? Тільки ні,— хлопчик рішуче труснув головою. — Я твердо вирішив стати моряком. Щоправда, плавання тепер такі…
— Які?
— Ну як тобі сказати? Пливеш і все наперед знаєш, ось тут тобі, будь ласка, мис Горн, а тут ревучі сорокові… Тут течія Куросіво… Там дмуть мусони, а там пасати… Ось Гавайські острови, Маршаллові, Каролінські, Маріанські або Фолклендські… Словом, усі материки давно відкрито, нема незвіданих морів, кожен острівець… та що острівець! Атол і той нанесений на карту, має свою назву. Вся Земля сходжена-переходжена, досліджена вздовж і впоперек… Інша річ — Місяць, туди б махнути! Відкрити щось цікаве, невідоме. Здорово! Уявляєш, як звучить: кратер Федора Кудряша, хребет Кудряша… — розмріявся Федя. — Е-ех, не поталанило мені! Доки я виросту, люди побувають і на Марсі, її до Венери злітають. Може, й усю Галактику облетять!
— А ти уявляєш собі, що таке Галактика? — глянув на Федю батько. — Це щонайменше сто п'ятдесят мільярдів зірок. Щоб перелетіти Галактику з краю в край, світловому променеві потрібно сто тисяч років. А ти знаєш, яка. швидкість світла — триста тисяч кілометрів за секунду! Тисячоліття минуть, доки люди дослідять Галактику… Я в твої роки теж мріяв стати знаменитим мандрівником — моряком або пілотом…
— Невже? — здивовано подивився на батька Федя. — Чому ж ти не став?
— Захопився іспанською мовою. Але любов до подорожей, до зміни місць залишилась, напевно, на все життя… А книжок про мандри скільки я перечитав! І про Амундсена, і про Сєдова, і про Шмідта, і про Пржевальського, Арсеньєва, Семенова-Тянь-Шаньського…. І теж мені здавалося в юні роки, що надто пізно я народився і на мою частку нічого не залишилось… А ти поглянь, що робиться зараз навкруги. Люди штурмують атомне ядро, розбивають його на скалки, вивчають елементарні частинки. Люди здійснюють грандіозне будівництво, змінюють до невпізнанності Сибір, Далекий Схід. Вічна мерзлота, тріскучі морози, а люди добувають нафту, газ, проводять високовольтні лінії, кладуть нафто-й газопроводи. Скільки завдань і проблем, ставить перед нами буквально кожен день! Ось ми з тобою говорили про космос. Там на нас чекають нечувані відкриття, про які ми зараз навіть уявлення не маємо…
Євген Михайлович підкинув сушняку в багаття. Яскраве полум'я метнулось догори, застрибало, бухаючи білим димом та розсипаючи червоні іскри.
— Ти, мабуть, чув про академіка Володимира Опанасовича Обручева?
— Так, — жваво відгукнувся Федя, — я читав його «Плутонію» і «Землю Санникова».
— Так от академік Обручев, надзвичайно енергійна людина, славетний геолог і мандрівник, вже незадовго до своєї смерті звернувся до молоді з листом-заповітом. В ньому він писав про проблеми, які треба розв'язати людству в третьому тисячолітті. Він казав, що людина мусить жити довго, щонайменше сто п'ятдесят — двісті років, природа дала їй на це повне право. Але для цього треба ліквідувати всі хвороби, винищити мікробів, які передчасно зводять у могилу мільйони й мільйони людей. Це — грандіозне завдання для медицини. Наступна проблема — приборкання сил природи, енергії сонця, вітру, підземного тепла, треба примусити їх служити людям… Знешкодити остаточно й назавжди стихійні лиха: урагани, повені, вибухи вулканів, землетруси… А які чудові перспективи відкрилися б перед людством, коли б навчились ми, як радив покійний Обручев, керувати погодою і кліматом! Сидить собі оператор за пультом і регулює вітри. Де треба, створює ясну погоду, а куди треба, насилає дощ або сніг.
