Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (лучшие книги TXT) 📗
— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.
— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.
— З справжнього? — здивувався Вiтько.
Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!
— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.
Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.
I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.
До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.
Кара
Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.
Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.
Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:
— А ти сидиш, так?
— Сиджу, — вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.
— Все вiдпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: — А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!
«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:
— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?
— Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?
— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого вiн замовк?
— Тому, що це ти в усьому винен!
— Я? — Барбула ошелешено заклiпав вiями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?
Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.
— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»
— Про яких дiтей ти кажеш?
— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.
— Так я ж їх тiльки здалеку бачив…
— Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де — в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..
— З верби? — жахнувся Барбула i звiвся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю — ось-ось звалиться в рiчку…
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав.
— Не можу нiяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Нiхто її не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано вiдрiзала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тiльки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, вiн мiй власний.
З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.
Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi… Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона — гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.
Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки.
— Бiдний мiй винахiд, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навiть на краще — вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.
Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт — то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями.
Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он якi величезнi!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво… — Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: — їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовнiстю вiдкозиряв Кусик. Проте тут же зiв'яв: — А вони здачi не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповiльна вiдказав Бухтик. — Вони вас просто не помiтять.
— Тодi iнша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув вiн. Затим закрутив хвостом, як пропелером, i першим кинувся на порушникiв спокою в затонi.
Нарештi товаришi пробилися до водяних лiлiй, i Вiтько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— I звiдкiля тут стiльки водоростей? — дивувався вiн. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сiрий, коли б не вони, я б тобi показав, що то за справжнiй морський батерфляй… Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергiй. — Що ж тут може кусатися?
— Хiба я знаю… Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовiрливо поглянув на нього Сергiйко. — Тут нiчогiсiнько немає, однi водоростi… — I зненацька майже по пояс вискочив iз води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вiтько. — Давай на берег!
I вiн з такою шаленою швидкiстю запрацював руками, що збоку могло здатися, нiби над водою летить вертолiт.
