Сто років тому вперед - Булычев Кир (е книги .TXT) 📗
— Ну гаразд, переконала. Хоча, якщо є пірати, твої часовики могли б пильнішими бути. А так ось напустили в наше місто піратів — у нас свої хулігани, бракує ще майбутніх розбійників.
— Нікого ми не підсовуємо. Вони до вас попали, бо за Колею бігли. Він у всьому винуватий.
— Так ти казала, що Коля за ними біг…
— Коля побачив, як вони мою сумку вкрали. Розумієш, він хоч і недисциплінований та первісний, але ж він не злодій і не бандит…
— Таких у нас у класі нема.
— От бачиш. І я думаю, що він за ними побіг і в них сумку якось вихопив. Адже люди на зупинці його з сумкою бачили.
— А чому назад тобі не приніс?
— Бо ролі помінялися. Тепер пірати за ним гналися. І він, щоб їх спекатися, в інший автобус перестрибнув. А куди потім сховатися? Певно, вони по п’ятах за ним бігли. От він і вирішив повернутися у свій рік.
— А вони за ним бігли?
— І не догнали. Може, навіть заблудилися в інституті, він величезний. Це я їх за собою в лабораторію привела. От вони й побачили машину часу. І за мною погналися. Вони гадали, що я їх до Колі виведу, що я його знаю. А я з тролейбусом зіткнулася і все цим ускладнила.
— А навіщо піратам мієлофон? — спитала Юлька.
— Ну як ти не розумієш? Життя в них важке. Навіть останній свій корабель вони втратили. Доводиться переховуватись, а їм потрібні скарби і втіхи. І як тільки вони збагнули, що в мене є мієлофон, то відразу вирішили його вкрасти. А я роззява, пускуля…
— Хто?
— Ну, пускуля — це пташеня таке, на Зморомі-2 живе. Його годувати важко, завжди мимо їжі дзьобом промахується.
— Тоді я знаю, що робити, — мовила Юлька. — Треба піти до школи й спитати у всіх Коль, хто взяв у майбутньому прилад.
— Але як я можу це зробити, якщо я лежу тут?
— Зачекай трохи, я піду до школи й за тебе спитаю.
— Не можна. Я й так порушила таємницю. Я злочинниця. А як ти почнеш питати, виявиться, що я до того ж і базікало. Ні, я сама спитаю. Я б і тобі нічого не розказала, якби пірати мене не знайшли. Розумієш, як становище ускладнилося?
— Так, розумію… А ти їм навіщо?
— Вони гадають, що я знаю, як Колю знайти. Викрали б мене й примусили вести до нього. І взагалі я для них як заложниця — неоціненний скарб.
— Ну, не такий уже й скарб…
— Не будемо сперечатися. Є речі, яких тобі не зрозуміти.
Юлька й не стала сперечатися. Тільки спитала:
— Вони повернуться? Ти як гадаєш?
— Не маю сумніву.
— Зате тепер ми будемо готові й нас так просто не піймаєш.
— А ти добряче стрибати вмієш. Тепер у Веселуна У на все життя шрами залишаться.
— А мені його не шкода.
— Ну, будемо спати?
— Спати… Зранку придумаємо, що робити.
Розділ V
ЧЕРЕВИКИ ЛІКАРЯ АЛІКА
Юльці здавалося, що вона не засне. Все думала, думала, а потім прокинулася.
Виявилося, вже зовсім світло… І незрозуміло, де ж вона. Далі згадала: в боксі. Бокс був маленький, на два ліжка. За вікном видно верхівку дерева і на ній три воронячих гнізда. Юля повернула голову — Аліса чне спала.
— Доброго ранку, — сказала Аліса, побачивши, що Юля прокинулась. — Як спалося? Не мучили змори?
— Мене ніколи не мучать змори.
— І не снилися тобі космічні пірати, гості з майбутнього та всякі фантастичні нісенітниці?
— Ні, не снилися.
— А я уже вмилася, зачесалась. Пора тікати а лікарні, поки ще чого-небудь не сталося.
Юлька враз сіла.
— Коли вони повернуться?
— Я взагалі дивуюся, чому вони досі не вернулись. Можливо, не знають, де нас шукати.
— Або зализують рани.
— А знаєш, Юлю, я прокинулась і думаю: а раптом ти сьогодні вирішиш, що тобі все приснилося.
— Ну, і що тоді?
— Тоді я б не стала з тобою сперечатися.
— Все це пусті розмови. Треба щось робити.
— Оце достойна розмова. І ти що-небудь придумала?
— Я вві сні думати не вмію. А дехто вміє. У нас у класі Фіма Корольов навіть задачі вві сні розв’язує. Покладе підручник під подушку і розв’язує.
— Підручник він даремно кладе. Підручник тут ні до чого. Ти сказала, що в класі три Колі Розкажи мені про них. Хто з них міг це зробити?
— Я вже думала. Всіх перебрала. Напевно, Коля Садовський.
— Чому?
— Він легковажний, погано вчиться, вигадник і взагалі халда.
— Хто?
— Халда. Ну, тюхтій, розумієш?
— А два інших поза підозрою?
— Хіба можна за хлопців ручатися?
— За деяких можна.
— За наших я не поручуся. Ще є Коля Наумов. Він спортсмен, загартовується, взимку на балконі у спальному мішку спить. Він із Катею Михайловою дружить, на спортивному грунті.
— А третій?
— Третій Коля Сулима. Він нічого, кращий за багатьох. Дуже серйозно математикою захоплюється, і в планетарії, в науковому товаристві бере участь. Він знаєш ким хоче стати? Конструктором космічних кораблів, і в шахи добре грає, краще за всіх у класі. Але поручитися я за нього не можу.
— А цей Коля Сулима, він, мабуть, дуже хотів би подивитися космічні кораблі майбутнього, як гадаєш?
— Ой! Звичайно! Я й не подумала. Ні, ні за кого не поручуся. А хочеш, я сама з ним поговорю?
— Ні в якому разі! Ти нічого не знаєш. Іди митися. Умивальник за стіною.
Коли Юлька милася, заглянула Марія Павлівна.
— Як спалося на новому місці? — спитала вона.
— Дякую, добре, — відповіла Аліса. — А в нашій палаті вікно уже засклили?
— Ні ще. Скляр не приходив. Ти пам’ятаєш, Грибкова, що ти сьогодні виписуєшся?
— Авжеж. По мене вдень бабуся прийде.
— А я коли виписуюсь? — запитала Адіса.
— Ось прийде лікар і скаже. Але куди ти дінешся, дитятко?
Марія Павлівна замовкла, ніби чекала, чи не заговорять дівчатка про нічну пригоду. Та дівчатка мовчали. І навіть не всміхалися. Нарешті Марія Павлівна спитала:
— А ви вчора не налякалися?
— Чого?
— Коли вікно вилетіло.
— Ні, не злякалися, — відповіла Аліса. — Іноді вітер буває ще сильніший. Я читала, як вітер підхопив цілий будинок із дівчинкою та її собакою і закинув за гірський хребет.
— Не може бути! — вигукнула Марія Павлівна.
— Я теж читала, — мовила Юльжа. В роті у неї була зубна щітка. — Чаївви смаагоого іста.
Аліса зрозуміла, що Юлька хотіла сказати “Чарівник Смарагдового міста”.
Цієї миті двері широко розчинились, і зайшов лікар Алік Борисович.
— Доброго ранку, погорільці! — гучно привітався вія із порога.
І дуже здивувався, бо, побачивши його, Марія Павлівна широко розкинула руки і, як квочка крилами, затулила Алісу. Аліса підхопилася на повен зріст на ліжку й відступила до стіни, а Юлька мало не проковтнула зубну щітку, і в неї з роти пішли бульки із зубної пасти.
— Що ви втупилися в мене, як у тінь батька Гамлета? — спитав Алік Борисович.
Юлька дивилася на його черевики — на правій нозі був лівий черевик, а на лівій нозі правий. Це був Лжеалік!
— Не смійте наближатися до дітей! — сказала Марія Павлівна. — З мене вистачить нічної пригоди. Або я негайно викличу міліцію!
Юлька виплюнула зубну щітку, щітка впала на підлогу, і Юлька сказала білими зубами:
— Черевики! Аліско, дивись на черевики!
Алік теж поглянув на черевики.
— Ну, дожився, — мовив він, сідаючи навпочіпки. — А я думаю, чому це мені зранку так незручно ходити. І хай дарують мені дами за те, що роззуваюся при них. Либонь, із мене скоро вийде великий чоловік. Неуважність уже є, таланти будуть.
Алік розшнурував черевики, підвівшись, виліз із них, постояв у самих шкарпетках і потім досить незграбно, схрестивши ноги, всунув їх у правильні черевики — праву ногу в правий, а ліву в лівий. Знову присів навпочіпки й заходився їх зашнуровувати.
— Одначе, — провадив він далі, — моя неуважність не підстава для паніки, що охопила шляхетне товариство. Що ж вас так налякало в моєму вигляді? Невже людина, яка взула черевики не на ту ногу, страшніша за дракона?
Аліска тим часом знову сіла на ліжко й сказала:
