Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗
- Як мені відомо, востаннє Ґрифіндорів меч виймали з шафки, коли професор Дамблдор відкривав ним персня.
Герміона рвучко обернулася й глянула на Гаррі. Вони не посміли нічого сказати в присутності Фінеаса Ніґелуса, котрий нарешті зумів знайти вихід.
- Ну, на добраніч вам, - трохи роздратовано попрощався він і почав зникати з картини. Виднілися вже тільки криси його капелюха, коли Гаррі несподівано вигукнув:
- Стривайте! А ви казали про це Снейпові?
Фінеас Ніґелус знову встромив голову із зав’язаними очима в картину.
- Професор Снейп має думати про важливіші речі, ніж численні дивацтва Албуса Дамблдора. Прощавай, Поттере!
І з цими словами він зник остаточно, лишивши по собі тільки темне полотно.
- Гаррі! - вигукнула Герміона.
- Знаю! - закричав Гаррі. Не в змозі стриматися, він гатив кулаком у повітрі. Він і надіятись на таке не смів. Закрокував наметом, відчуваючи, що завиграшки пробіг би цілу милю. Навіть про голод забув. Герміона запхнула портрет Фінеаса Ніґелуса назад у сумочку. Застібнула пряжку, кинула сумочку вбік і підняла до Гаррі сяюче лице.
- Горокракси можна знищити мечем! Леза ґоблінської роботи вбирають тільки те, що їх зміцнює... Гаррі, цей меч просочений отрутою Василіска!
- А Дамблдор не віддав його мені, бо думав ним скористатися, хотів відкрити ним медальйон...
- ...і він, мабуть, розумів, що меча тобі не віддадуть, якщо він запише його у свій заповіт...
- ...тому він виготовив копію...
- ...і поклав у скляну шафку підробку...
- ...а справжнього меча залишив... де?
Вони подивились одне на одного. Гаррі відчував, що відповідь висить невидимо в повітрі над ними, до болю близько. Чому Дамблдор не сказав? Чи, може, сказав, але Гаррі тоді просто не збагнув?
- Думай! - прошепотіла Герміона. - Думай! Де він міг його залишити?
- Не в Гоґвортсі, - знову закрокував Гаррі.
- Десь у Гоґсміді? - припустила Герміона.
- Може, у Верескливій Халупі? - запитав Гаррі. - Туди ніхто не заходить.
- Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.
- Дамблдор довіряв Снейпові, - нагадав їй Гаррі.
- Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, - відказала Герміона.
- Так, справді! - погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай найменші, щодо надійності Снейпа. - То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?
Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам’яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.
- О, нарешті згадали й про мене? - буркнув Рон.
- Що?
Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.
- Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.
Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.
- Що таке? - запитав Гаррі.
- Що таке? Нічого такого, - Рон і далі уникав погляду Гаррі. - Особливо для тебе.
На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.
- Ні, я ж бачу - тебе щось гризе, - не погодився Гаррі. - Викладай, що там.
Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.
- Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.
- Не знаю? - перепитав Гаррі. - Я не знаю?
Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.
- Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, - бурчав далі Рон, - бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.
- Роне, - сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.
- Я думав, ти знаєш, на що йдеш, - сказав Гаррі.
- Я теж так думав.
- І що ж саме не виправдало твоїх сподівань? - поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість. - Ти думав, що ми ночуватимемо в п’ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?
- Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш! - закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі. - Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!
- Роне! - повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного дробу дощу, проте Рон знову не звернув на неї уваги.
- Ну то вибач, що я тебе розчарував, - сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість. - Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...
- Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!
- Роне, зніми медальйон, - попросила незвично високим голосом Герміона. - Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.
- Та ні, казав би, - заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій. - Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?
- Гаррі, нічого ми не...
- Не бреши! - накинувся на неї Рон. - Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...
- Я такого не казала... Гаррі, це не так! - крикнула вона. Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.
- Чого ж ти й досі тут? - запитав Гаррі.
- Я й сам не знаю, - відповів Рон.
- То йди додому, - запропонував Гаррі.
- Може, й піду! - крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.
- Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...
- Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...
- ...ага, я знаю - тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: «Вистачить з Візлів поранених дітей»?
- Так, я...
- Тебе не турбувало, що це означає?
- Роне! - Герміона стала між ними, - не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, - Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...
- О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...
- Мої батьки мертві! - загорлав Гаррі.
- З моїми теж могло таке статися! - крикнув у відповідь Рон.
- То ГЕТЬ звідси! - заревів Гаррі. - Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...
Рон несподівано смикнув рукою. Гаррі зреагував, та перш ніж обидва встигли вихопити з кишень чарівні палички, Герміона підняла свою паличку.
- Протеґо! - крикнула вона, й між нею та Гаррі з одного боку й Роном з другого виріс невидимий щит. Потужне закляття змусило їх відсахнутися на кілька кроків, і тепер Гаррі й Рон люто дивилися один на одного через прозорий бар’єр, немовби вперше побачившись. Гаррі відчув до Рона глибоку ненависть. Щось між ними зламалося.
