Сто років тому вперед - Булычев Кир (е книги .TXT) 📗
Коля почув, як зашипіло скло, і розплавлені струмочки, червоні у вечірньому світлі, попливли, тужавіючи, по кораловій стіні.
Пірати стояли, чекали, поки корал захолоне, щоб не обпектися.
Потім худенький кинув на підвіконня голубу накидку, а товстий заходився протискуватись у вузьке віконце. За хвилину назовні стирчали тільки його ноги в черевиках із загнутими носками. Чути було, як гепнулася важка туша й настала тиша.
Худенький спитав:
— Пхрфшк?
Ізсередини пролунало:
— Фртт-трттф.
Худенький відійшов од вікна й поквапився за ріг — стерегти вхід, щоб Коля не вискочив.
Найліпше для Колі було відлежатися у високій траві, поки товстун не вернеться назад і бандити не підуть шукати щастя в іншому місці. Але в Колі була тепер тільки одна думка: швидше дістатися до кабіни часу — і додому, додому, додому…
Полічивши до п’ятдесяти, він підвівся й перебіг до вікна. Товстун міг причаїтися там і чекати. Тому Коля спочатку присів навшпиньки під вікном, прислухаючись, а коли нічого не почув, підвівся й заглянув усередину. Вікно вело в порожню кімнату, де вздовж стіни стояли роботи-прибиральники. Двері в коридор були розчинені. Коля підтягся на руках. Підвіконня діставало йому до підборіддя, і залізти всередину вдалося не зразу: стомлені ноги ковзали по кораловій стіні, руки були в’ялими, як ватні. Раптом позаду пролунав тонкий голос:
— Ага, попався!
І Коля зрозумів, що все загинуло. Худенький бандит почув, як він видирається, і поквапився сюди. І тоді сталося чистісіньке чудо: ноги знайшли якусь опуклість на стіні, руки, мов стальні, підтягли тіло нагору, й Коля відразу ж перевалився через підвіконня всередину. Бандит, правда, встиг учепитися в ногу й тягнув до себе. Коля хвицнувся, й так сильно, що черевик залишився в руці бандита, а сам Коля беркицьнувся на підлогу в кімнаті.
Він одразу ж підхопився і, притримуючи сумку з мієлофоном, кинувся геть із кімнати. Бандит кричав щось і видирався слідом.
Коля біг коридором, шукаючи сходи нагору. Ось і вони. Коля збіг ними і влетів у зал, посеред якого стояв товстун, прислухаючись до шуму.
— Стій! — крикнув він, побачивши Колю.
Та Коля вже вискочив на площадку сходів, пролетів на поверх вище — ось тут у нього й відкрилося друге дихання, — спустився знову вниз іншими сходами й побачив прочинені двері, біля яких на підлозі блищав п’ятак. Це він сам так помітив двері, щоб не заблудитися на зворотному шляху.
Коля влетів у зал, зачинив за собою двері, прошмигнув між приладами й інструментами в задню кімнату — в таку саму, як у сусіда Миколи Миколайовича. Кабіна стояла, як рятувальний човен під бурю.
Коля прислухався. Зокола нічого не чути. Може, погоня втратила слід?
Він глибоко вдихнув і зайшов у будку.
Така сама панель, як і в тій, що стояла в його часі. Тільки підписи під важільцями були інші. Там, у минулому: “Проміжна станція” і “Кінцева станція”. Тут: “Початкова станція” і “Кінцева станція”.
Коля ввімкнув систему і з приємністю почув знайоме гудіння. Машина працювала.
Тепер треба натиснути на важіль “Ввімкн.” А потім? Напевно, все-таки “Початкова станція”. Тільки б його відправили у свій час, а не куди-небудь до Пушкіна або до бронтозаврів!
Колива рука завмерла над пультом.
Він почув, що хтось відчиняє двері в кімнату.
Коля натис на кнопку “Початкова станція” й перевів важілець на “Пуск”.
І відразу ж почав провалюватися в безкінечність, у ніщо, де нема ні початку, ні кінця, ні верху, ні низу — тільки порожнеча, що оберталася.
Коля мчав через час.
Частина друга
ТРИ К.
Розділ І
ВОНА НЕ ПАМ’ЯТАЄ
Молодий, але товстий і вусатий Алік Борисович, черговий лікар, був найвеселішим чоловіком у лікарні. Можна подумати, що люди попадають сюди для власної втіхи. Ну і, звичайно, для того, щоб послухати, як Алік виловив щуку або як він удає солов’я.
Того дня він прийшов у палату після обіду й сказав нещиро сумним голосом:
— Я не зможу пережита розлуки з вами. Що я тут робитиму?
Юля Грибкова озвалася:
— Скоріше б виписували. А то в нас екскурсія.
Аліса, прізвища якої ніхто не знав, промовчала, ніби її ці слова не стосувалися.
— Як твій колишній апендицит? — спитав Юлю Алік Борисович.
— Уранці трохи боліло, — відповіла Юля.
— Я ж обіцяв, що через тиждень забудеш.
Юля хотіла йому відповісти, що, напевно, йому самому ніколи не вирізали апендициту й він не знає, що це таке, але сперечатися не стала.
— А як наші справи, Алісо батьківно? — поцікавився Алік.
— Добре.
— Що-небудь новеньке нам розкажеш?
— Ні.
Юля дивилась на Алісу й жаліла її. Буває ж, не пощастить людині. Кілька днів тому Аліса перебігала вулицю й наштовхнулася на тролейбус. Забила голову, дістала струс мозку. Та це ще не найгірше. Коли Алісу привезли до лікарні, виявилося, що вона геть усе забула. Алік Борисович сказав, що ця хвороба називається “амнезія”, найчастіше вона минає. Але уявляєте собі, забути, як твоє прізвище, де ти живеш, де вчишся, навіть забути, хто твої батьки! І що найдавніше — в ту мить Аліса була в шортах, куртці й у тапочках. Жодного папірця, жодної монетки, нічого в неї не було. А Юльчина мама Наталя розповіла, як слідчий із міліції, котрий приходив учора розпитувати Алісу — не може ж людина зникнути непомітно, — сказав у коридорі завідуючій віддаленням, що міліція опитала мешканців усіх довколишніх будинків біля того місця, де Аліса зіткнулася з тролейбусом, але ніхто нічого не знає. І жоден із батьків не дзвонив у міліцію або в лікарню й не розшукував своєї доньки. “Ми, — сказав слідчий завідуючій, — вже по дитячих будинках її фотографію розіслали і в інші міста написали”. Вийшло, що Аліса пропала й не пропадала, і в цьому була таємниця. Юля подумала, що, якби вона пропала бодай на один день, мама з бабусею перевернули б усю Москву догори ногами.
А на вигляд Аліса була звичайнісінька дівчинка, років на дванадцять, волосся в неї було світле, коротко підстрижене, очі голубі, ноги довгі, все як у людей, навіть трохи засмагла, хоч у квітні ще рано засмагати.
Юлька знала про Алісу ще одну таємницю, але нікому про це не сказала. Учора ввечері, хоч Алісі ще не дозволили вставати, вона пробувала втекти з лікарні. В лікарняній піжамі, коли все стихло, вона тихенько підвелася з ліжка й пішла до дверей. У палаті вони з Юлею були удвох — третю дівчинку післявчора виписали. Юля ще не спала. Вона спитала:
— Ти куди, Алісо?
— Зараз вернуся.
Але Юля відчула, що щось негаразд. І сказала:
— Тобі ж уставати не дозволяли,
— Я вернуся, — пообіцяла Аліса.
— Слухай, — мовила Юля, котра відзначається проникливістю, — Якщо ти вирішила втекти, то неодмінно застудишся. На вулиці дощ і майже нуль градусів.
— Я й не думаю тікати, — сказала Аліса і вийшла в коридор.
Але в коридорі вона відразу наткнулася на чергову сестру. Юля чула, як вони там розмовляють. Потім Аліса вернулась назад і лягла.
— Не вдалося? — спитала Юля.
— Не вдалося.
— Я ж тобі казала. Та й куди б ти пішла?
— Я знаю.
— Нічого ти не знаєш. Тобі ж памороки забило. Застудилась би й залягла на місяць.
— Я не застуджуюся, — сказала Аліса.
— Нічого собі Робін Гуд! — засміялась Юлька. — Всі люди, котрі бігають вулицями в піжамах при нулі градусів, неодмінно застуджуються. Це світовий закон. А взагалі-то я знала, що двері в лікарню замкнені, отож не дуже хвилювалася за твоє здоров’я.
— Ну й спасибі, — подякувала Аліса.
Вона була засмучена й більше ні на які Юльчині запитання не відповідала.
А Юлька тоді ще подумала, що з Алісою пов’язано більше таємниць, аніж треба. Чи справді ж вона нічого не пам’ятає?
Ось і зараз, слухаючи, як просторікує лікар Алік і ворушить вусами, наче добрий кіт, вона весь час придивлялася до Аліси. Якщо ти лежиш у лікарні й тобі під руку попадається таємниця, то легше легкого стати Шерлоком Холмсом.
