Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич (серия книг txt) 📗
Похмурий, без камзола, в пошматованій на грудях сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Коло нього, як завжди, тупцяв Доменіко.
— Що, сеньйоре Дієго, цілий він? — кивнув він на компас.
— Цілий то цілий, от тільки чи правильно показує? — з сумнівом промовив Дієго. — Поклич Адальберто, хай перевірить.
Капітан повернувся до Феді:
— Ось, герцог, помилуйтесь, — театральним жестом обвів він рукою довкола себе. — Бачите, в що перетворилась каравела? Ви ж знали про шторм і не попередили мене! І ось маємо… Добре, що ще самі вціліли!
Федя сторопів. Ну, тільки подумати! Виявляється, він ще й винен!
— А ви ж не повірили мені! — вигукнув Кудряш. — Хай тепер милується ваш пройдисвіт Гуго!
— До речі, а де Гуго, іржавий якір йому в бік? — гаркнув капітан. — Доменіко, давай його сюди!
Матрос стяг з голови капелюха.
— Гуго загинув… Альфонсо мені розповів, що сам бачив, як старого змило за борт.
— Туди йому й дорога, негідникові! — капітан щосили стукнув палицею об палубу. — Будь я тричі проклятий! Навіщо тільки повірив старому ослові?
— А я ж казав вам, що його високість герцог мав рацію, — з ледве вловимим докором промовив Доменіко. — От і вийшло…
— Що ти мелеш? Коли ти мені говорив таке? — обурився Дієго.
— Я… я хотів, — пролепетав Доменіко, — та не встиг… Ви б однаково мене не послухались…
— Дивись мені,— погрозив кулаком Дієго. — Теж порадник знайшовся!.. Але цей негідник Гуго хитрюга — і тут викрутився, — процідив він крізь зуби. — Знав же, коли втонути. Та трясця з ним: собаці — собача смерть! Шкода тільки, що немало грошей з мене витяг на всякі там мензурки та реторти…
З люка в трюмі показалась голова Педро.
— Восьминоже, — гукнув його капітан, — коли поставиш нові реї і стеньги?
— Думаю, до вечора впораємось.
— Гаразд. А потім візьмешся за борт. — Він повернувся до Кудряша. — Ідіть, герцог, до каюти. Тут вам робити зараз нічого…
Федя й Ніанг не впізнали каюти. Все було мокре й поперекидане догори дном. Хвилі порозбивали вікна, зірвали двері, і вони тримались на одному завісі. Клітку з папугою перекинуло і занесло в глухий куток.
Забачивши Федю, папуга настовбурчив пір'я, розправив крила і гортанно прокричав:
— На абордаж, на абордаж! Давай вина, шельмо!
Ніанг поставив клітку на місце і взявся наводити лад у каюті.
Барометра на стіні не виявилось. Федя знайшов його під ліжком, з розбитим склом. Уцілів тільки футляр, стрілки й механізм поділись невідомо куди. Хлопчик журно похитав головою: шкода, що він не сховав барометр у рюкзак. Тепер уже нічим буде завбачати погоду. Треба сказати про це капітанові…
— Ніанг, я на хвилинку вискочу на палубу, а коли вернусь, допоможу тобі,— Федя рушив до дверей і тут раптом угледів себе в дзеркалі. З несподіванки він відсахнувся. На нього дивився хлопчик з сумними карими очима. Скуйовджений чуб стирчав на голові, ніс загострився. Губи запеклись, на правій щоці синець. На лобі здоровенна гуля. Ноги подерті, в синцях, сорочка чорна від бруду, штани збоку розпанахані…
«Невже це я? — сумно подумав Кудряш. — Як же я змінився за ці дні! Обріс, весь у грязюці. Ґудзики на сорочці з м'ясом повідривані… Оце так мандрівник! Побачили б зараз мене тато й мама… — Він важко зітхнув: — Так, нелегко тобі, Федю, доводиться в шістнадцятому столітті… І це тоді, коли ти користуєшся привілеями коронованої особи, живеш у капітанській каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… А це ж тільки початок. Що буде далі? — Федя відігнав від себе невеселі думки. — Ат, поживемо — побачимо…»
Він вибіг на палубу. І в цей час з носової надбудови боязко визирнув… Гуго.
Дієго, коли побачив його, позеленів від злості. Алхімік позадкував, та грізний капітанів окрик зупинив його.
— Так ти, виявляється, живий, іржавий якір тобі в бік!
Гуго впав навколішки і дико по-вовчому завив; голова його засмикалась.
— Змилуйтесь! Простіть! Я все робив і робитиму для вас! Мені вже недовго лишилося жити на білому світі! Клянусь перед лицем смерті, що зроблю вас…
— Досить! — вигукнув капітан. — Я не бажаю тебе більше слухати. — Доменіко, тягни його до реї!
Доменіко схопив алхіміка за комір. Гуго не борюкався і тільки пронизливо верещав, благаючи про милосердя.
— А втім, стривай, Доменіко, — махнув палицею капітан. — Ми забули, що Гуго як алхіміка слід повісити на позолоченій шибениці і в камзолі, всипаному блискітками, — капітан вдавано нахмурив лоба. — Що ж нам робити? Нема в нас ні того, ні іншого… Чи, може, ти підкажеш, Гуго? — він душив у собі сміх. — Яку смерть наворожили тобі твої зірки?
— Змилуйся! Пожалій! Я ще знадоблюсь тобі!.. — благав астролог, але Дієго вже відвернувся від нього. — Ваша милість! — у відчаї крикнув Гуго. — Вислухайте мене! Я не встиг сказати… Я одержав!..
— Що ти одержав? — капітан замахнувся палицею і навідліг ударив нею алхіміка. Той дико заверещав.
— Я одержав філософський камінь! У вас буде золото, купи золота! Тільки змилуйтесь! Дайте мені один тиждень, тільки один тиждень, і я зможу добувати золото з чого завгодно — з міді, свинцю, заліза, навіть з морської води! Всього тиждень!..
Капітан стояв мовчки, потім повернувся до Феді.
— А ви, герцог, могли б добути з води золото?
Кудряш згадав розмову з батьком про колосальні скарби океану, про розчинені в його водах хімічні елементи, запаси яких вимірюються мільйонами і мільйонами тонн…
— Взагалі-то золото у морській воді є,— повагавшись, сказав Федя.
— Справді? — зрадів капітан. — А чому б, ваша милість, нам з вами не взятись за його видобуток?
Від такої пропозиції хлопчик мимоволі розгубився. Він не знав, що відповісти. Відмовитись? Але хтозна, як сприйме це Дієго? Він же може подумати, що Федя нещирий, що він знає секрет добування золота, але не хоче його розкривати… А може, згодитись? Зробити, як Ходжа Насреддін, який узявся навчити грамоті ішака і попросив для цього в еміра двадцять років? Через два десятки років або емір помре, або ішак, або сам Насреддін…
— Взятись то можна, — задумливо промовив Федя, — але ж потрібне обладнання, різні реактиви, прилади…
— Прекрасно, герцог, кажіть, що треба, я все дістану…
— Але врахуйте: діло це нелегке і тривале. Перший зливок золота я одержу десь років через… років через двадцять…
— Двадцять! — жахнувся капітан. — А раніше не можна?
Федя заперечливо похитав головою.
— А я добуду золото за тиждень! Всього за тиждень! — вигукнув Гуго, якого все ще тримав Доменіко. — Замкніть мене на замок, поставте варту, тільки дайте тиждень часу! О, ви не пожалкуєте! Я збагачу вас!
Тінь вагання пробігла по обличчю капітана. Не дивлячись ні на кого, він подумав уголос:
— А може, спробувати? На той світ я можу відправити його і через сім днів… Гаразд, — махнув рукою Дієго, — ще раз повірю, але це вже востаннє. Даю тобі не сім, а п'ять днів. — Він стукнув палицею. — Сьогодні що в нас за день?
— Вівторок, — підказав Доменіко.
— Так от у суботу опівдні ти покладеш мені на стіл золото…
— Спасибі, спасибі! — розкланявся Гуго і, задкуючи, сховався в носовій надбудові.
Каравела нагадувала будівельний майданчик. Цюкали сокири, дзижчали пилки. Одні матроси зашивали вітрила, інші залатували пошкоджений борт. Кілька чоловік під керівництвом Педро ремонтували грот-щоглу..
Габріель з перев'язаною головою порався біля вогнища. Угледівши хлоп'ят, він підкликав їх до себе.
— Як самопочуття, ваша високість? — спитав він у Феді.— Гірка наша доля моряцька. Недарма кажуть у народі: хто в морі не бував, той горя не видав… Уже скільки штормів довелось пережити, — Габріель похитав головою, — а один затямив на все життя… Давно це було. Ще був я хлопчиком, як ось Ніанг. Наше сільце містилось на березі моря, за сто ліг від Валенсії… Мої родичі з діда-прадіда ловили рибу і батько теж. Я також змалку був рибалкою, а згодом подався в моряки… Одного разу пішов я з братами й матір'ю зустрічати батька. День стояв такий, що ліпшого й не придумаєш — сонечко світить, пташки щебечуть, дерева всі цвітуть. Було це навесні. І море тихе-тихе… Вже вдалині з'явились рибальські човни. Попереду—батьків. Човни підійшли до берега так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. — Габріель зітхнув. — І раптом… раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Зненацька стемніло. Подув страшенний вітер, та такий, що мене жбурнуло на пісок і поволокло. Я вдарився головою об дерево і знепритомнів… Вже коли опам'ятався, побачив матір у сльозах… Дізнався: всі рибалки, і мій батько, потонули… А в селі шторм позривав дахи, з корінням повивертав дерева. Немало людей і на березі загинуло… Довго тоді плакало село. Багато позоставалось сиріт і вдів. Нас шестеро було в матері, я найстарший. Пішов працювати, щоб родина не вмерла з голоду… Почувся голос Адальберто:
